- Скажи своєму Церберу, що не можеш пропустити мій День народження, - Еліс поправила ремінь сумки і незадоволено втупилась у мене. Я лише вкотре знизала плечима і покосилась на Едді, що стояв поруч і ставав усе більш похмурим. Минув уже тиждень з того дня, коли в усіх газетах і соціальних мережах з'явились сенсаційні повідомлення про те, що я - дівчина Андерсона, і п'ять днів з часу нашої останньої розмови з Джеймсом.

Він спитав у мене, чи ненавиджу я його, а я відповіла: не знаю. Чи це була брехня? Я могла сказати, що мої почуття - то не ненависть, але не стала, немов чиясь невидима рука втримала мене від цього...

- Ти не повинна... - почав було Едвард, та я нетерпляче обірвала його.

- Ми це вже обговорювали. Він мене не відпустить, а втечу я влаштовувати не буду, - мої щоки мимохіть спалахнули від спогаду про те, чим скінчилась моя остання спроба втекти. В голову одразу ж полізли питання, які мучили мене з того самого дня, як Джеймс поцілував мене на вокзалі. До них додались і нові: чому він знову ігнорує мене?

- Теа! - Еліс клацнула пальцями перед моїм обличчям і закотила очі, обертаючись до Едді. - Вона останнім часом якась дивна: весь час у хмарах літає. Я сподіваюсь, ти думаєш не про того нахабного покидька? - вона презирливо здійняла брови. Я злегка почервоніла й заперечно похитала головою. Я думаю не про нього, а про свої суперечливі почуття... здається. Краєм ока я помітила, що Едвард спохмурнів, і насторожилась.

- Це вже занадто, - сказав Едвард. - Не знаю, що він там собі думає, та поведінка цього типа незаконна. Якщо ти захочеш, я можу захистити тебе...

Зависла ніякова пауза. У мені зараз немов боролись дві сили: одна змушувала серце радісно битись, а інша пригнічувала і зводила з розуму. Зараз я була майже впевнена в тому, що подобаюсь Едді, та це вже не приводило мене в такий захват, як раніше.

Я перевела погляд на Еліс. Дівчина дивилась кудись мені за спину, і я вирішила, що вона не хоче встрявати в розмову.

- Теа?

- Ні, - швидко відказала я, навіть не замислюючись. Погляд хлопця зробився темнішим, тож мені довелося знайти найбільш правдиве пояснення: - Не хочу, щоб у тебе були проблеми через мене.

- Які проблеми?! - не витримав Едвард і схопився за голову.

- Дуже великі.

Ми з Едді одночасно обернулись на суворий і лячно спокійний голос Андерсона, лише Еліс залишилась стояти спокійно, і я зрозуміла: вона помітила чоловіка раніше. Моє серце забилось сильніше, коли я зустрілась поглядом з темними вирами його очей, а долоні миттєво спітніли.

- Теа, нам час іти, - Джеймс перевів погляд на Едварда, який, здавалось, ось-ось цілком вийде з себе.

- Я... - спіймавши красномовний погляд Еліс, почала було я, але Андерсон перебив мене.

- Я сказав: нам час іти, - він схопив мене за руку і відтягнув від Едварда. - Поговоримо вдома, - загрозливий, злегка насмішкуватий і торжествующий погляд Джеймса ковзнув у бік Едді.

- Залиш її у спокої! - мій друг виступив уперед і зімкнув кулаки. Я сильніше вчепилась у руку Андерсона, злякавшись за Едварда, який був явно слабшим за Джеймса.

- Не то що? - у голосі чоловіка прозвучала насмішка. Він знав, що сильніший, і, схоже, зовсім не боявся лізти в бійку. Я згадала, як Андерсон одним ударом звалив з ніг п'яного нападника, і страх за кращого друга знову спалахнув у грудях.

- Годі! - я кинула на друга прохальний погляд, а потім додала тихо і якомога впевненіше: - Все добре. Побачимося завтра!

Джеймс, схоже, вирішив, що на цьому розмову скінчено, і потягнув мене до машини, але вже не так грубо. Одну руку він по-хазяйськи поклав мені на талію, а іншою все ще стискав моє зап'ястя. Обернувшись, я коротко махнула рукою друзям і слабко всміхнулась, намагаючись підбадьорити скоріше себе, ніж їх.

Це була наша перша розмова за останні п'ять днів.

...

За обідом Джеймс знову не промовив і слова. Може, він вирішив, що я дійсно так сильно ненавиджу його, що лише й чекаю першої-ліпшої нагоди втекти, тому намагається не нав'язувати своє суспільство?

Чесно кажучи, кілька тижнів тому це було б захмарним щастям для мене, а зараз чомусь пригнічувало і викликало хвилювання. Я все більше і більше приверталась до чоловіка, що сидів переді мною, і навіть не помітила, як він став для мене незамінною людиною. Наші мовчазні сніданки, обіди і вечері не були більше катуванням, а давали невелике задоволення. Я чекала кожної зустрічі, навіть домашні завдання почала робити у вітальні в надії хоч мигцем побачити Джеймса.

- У твоєї подруги сьогодні День народження? - неочікувано спитав він, а я ледь не вдавилась від несподіваного питання.

- Зв-відки ти знаєш? - я здійняла брови, трохи затнувшись від подиву. Він що, вміє читати думки?!

- Я чув вашу сьогоднішню розмову, - Андерсон байдуже втупився в порожню тарілку, а потім знову підняв очі на мене. - Чому ти мовчиш?

Я знизала плечима і зніяковіло опустила голову, щоб хоч якось приховати палаючі щоки.

- Дай вгадаю: хочеш, щоб я пустив тебе на вечірку? - нарешті спитав Джеймс.

Я миттєво нашорошила вуха і підняла голову. Він... Невже він мене відпустить? Я коротко кивнула, не в силах приховати надію, що блиснула в очах. Це, схоже, не залишилось непоміченим, бо Андерсон коротко всміхнувся й промовив:

- Я, звісно, не можу повністю довіряти твоєму здоровому глузду, та все ж ризикну. Можеш іти до своєї подруги, - він махнув рукою і встав з-за столу.

Я не встигла навіть подякувати: Джеймса і слід простиг. Залишившись на самоті, я не втрималась і усміхнулась. Може, я сплю? Що ж такого сталося з ним, якщо він відпустив мене на вечірку?

Я вирішила відкласти всі думки на потім і поспішила до кімнати, щоб встигнути привести себе до ладу і повідомити Еліс, що я все-таки прийду до неї. О, так, ще ж потрібно встигнути купити подарунок!

Коли я перебирала плечики в шафі, телефон у задній кишені завібрував, сповістивши про нове повідомлення. Я не без зусиль витягнула смартфон і розблокувала його. Мені писав Едвард:

"Теа, все добре?"

Я відірвалась від своєї справи і написала відповідь.

"Так. Джеймс пустив мене на вечірку Еліс."

Запанувала довга пауза, протягом якої я нарешті змогла зупинити свій вибір на коктейльній сукні ніжно-кремового кольору з легким мереживом на плечах, а потім прийшла довгоочікувана відповідь:

"Радий за тебе. Я не зможу прийти, тож повеселись і за мене!"

Я знизала плечима, навіть не замислюючись над причиною відсутності на вечірці Едді, і поклала телефон на стіл.

Час взятися за свій зовнішній вигляд! Чомусь у мене одразу майнула думка зробити таку зачіску, яка подобається Джеймсу, і не випрямляти волосся, проте я одразу ж опам'яталась. А наступної миті вже запевняла себе в тому, що залишу пасма кучерями лише тому, що це мені подобається.

Здається, я втрачаю розум.

Чому з моєї голови не йде бісів Андерсон?!

...

- Не сподівалась, що тобі все ж удасться вирватись, - Еліс міцно обійняла мене і променисто всміхнулась. - Тепер вся ніч наша! - вона відійшла і змовницьки підморгнула мені.

- Само собою! - я повторила її посмішку і протягнула подрузі пакет з подарунком. - З Днем народження!

- О, це мені? - очі Еліс заблищали від захвату.

- Ні, просто так принесла! - пожартувала я. Еліс скорчила ображену гримасу і потягла мене всередину.

Коли ми опинились на кухні, вона поставила пакет до інших подарунків і спритно всілась на стіл.

- Коктейлі, сік, віскі, содова... - перерахувала вона, постукуючи пальцями по столу.

- Сік, - обрала я. Одна згадка про алкогольні напої одразу наштовхнула на спогади про бісів дорогий віскі з запасів Андерсона.

Дівчина простягнула мені бокал і закусила губу, явно чогось від мене очікуючи. Вона з цікавістю дивилась, як я підношу напій до рота, так що я мимоволі захвилювалась.

- Що? - спитала я і питально здійняла брови.

- Кажи давай, як тобі вдалося втекти від свого звіра? - подруга ледь чутно пирхнула й підморгнула мені, від чого я почервоніла.

- По-перше, він не мій. А по-друге, Андерсон сам відпустив мене, - тут я згадала про інцидент біля коледжу і з докором протягнула: - Ти перша помітила його тоді на парковці!

- Так, - спокійно підтвердила Еліс. Вона закинула ногу на ногу і з виглядом істинної леді тягнула крізь соломинку зеленувато-золотистий коктейль. - Я думала, що ти погодишся на пропозицію Едварда, і хотіла, щоб Андерсон це почув.

Я вже відкрила було рота, щоб дізнатись, навіщо це знадобилось, та одразу ж усе зрозуміла з обличчя подруги. Вона дійсно вірить у свою першу теорію, допускає, що вона може бути правильною хоч на одну соту відсотка і робить усе, щоб показати Андерсону, що він мені не потрібен. Тільки-от проблема в іншому: я йому не потрібна, а якщо й потрібна, то точно не в цьому сенсі.

- Ні, Еліс, - я похитала головою. - Йому начхати.

Брехня. Чому тоді він хвилювався за мене весь цей час? Поцілував мене на вокзалі? Захистив мене перед своїми прихильницями?

- Сподіваюсь, що і тобі теж, - похмуро промовила Еліс. Я ледь не вдавилась соком. - Не вдавай з себе чортзна-що, Грін. Я знаю тебе з дитинства і бачу, коли ти брешеш. А зараз ти брешеш.

- Неправда! Я... От дідько, Еліс! - я прибрала волосся з лоба і прикрила очі. Як їй пояснити? - Не збираюсь я в нього закохуватись, ясно?!

- Може, ти вже в нього закохана, Теа, - немовби з бажанням добити мене відповіла Хейлі. Вона наче прочитала мої думки і додала масла у вогонь!

- Ось що, скажи, будь ласка, я могла знайти в ньому? - спитала я в подруги, намагаючись переконати скоріше себе, ніж її. Дійсно, що такого може бути у Джеймсі? Мені подобається зовсім інший тип хлопців: турботливі, романтичні, вірні. Не самозакохані егоїсти з кам'яним серцем, не авантюристи і багаті покидьки, а прості, нормальні люди. Як Едді.

- Що ти могла в ньому знайти? - дівчина пирхнула і струснула вогняними кучерями. - Цей кретин мало того, що красивий, як Аполлон, так ще й багатий, сволота! - вона задумливо обвела очима приміщення. - Знаєш, якби я не знала, що це за людина, сама б закохалась в одну лише його фотку!

- Я - не ти, - сухо помітила я.

- Ось! Ти - гірше, Теа, - я здивовано здійняла брови, а подруга продовжувала: - Можеш скільки завгодно розповідати, що просто в захваті від таких непомітних ванільних хлопців, як Едді, але я ж знаю, що в глибині душі ти...

- Ні! - перебила я. - Ти мариш, Еліс.

- Невже? Це цілком у твоєму стилі, ти могла бути настільки наївною, що...

- Могла бути, - виділила я і кинула на подругу виразний погляд. - Може, моя ненависть до Джеймса і щезла, та це не означає, що на її місці обов'язково з'явиться кохання!

- Кажеш, наче героїня серіалу, - помітила Еліс, витягнула соломинку і залпом спустошила свій стакан.

- Ти сама мене так охрестила, - парирувала я. - Відповідаю статусу.

- Тобто ти хочеш сказати, що я винна в тому, що ти в нього закохалась? - дівчина з щирим подивом втупилась у мене широко розплющеними очима.

- Та не закохалась я в нього! - роздратовано скрикнула я і з гучним стуком поставила порожній келих на стіл. - Годі, Еліс, - я облизала пересохлі губи і розвернулась, щоб іти до гостей.

- Просто будь обережна! - гукнула мені Еліс, та наздоганяти не стала.

Вкотре між нами виникають сутички через Андерсона... А якщо Еліс має рацію, і я, сама того не розуміючи, починаю закохуватись у нього? Вже закохалась... Дідько! Може, варто послухати її і якомога скоріше залишити бісів будинок, забути про все, що сталося там зі мною, як про страшний сон? Якщо я дійсно цього хочу, то зараз саме такий шанс: я можу залишитись в Еліс, Андерсон більше не зможе повернути мене.

А чи зможу я? Один раз я вже спробувала.

Щось всередині заважало мені так вчинити, і зараз воно тримало міцніше, ніж тоді, на вокзалі. Андерсон відпустив мене сюди, тому що довіряє, як би дивно це не звучало. Він ніколи не покладається на чужу чесність, а мені чомусь повірив, і якщо я зраджу його довіру, то назавжди вб'ю бажання сподіватись на чиюсь порядність.

Це знищить його. Невже можна жити, не довіряючи нікому навкруги? Кожного дня відчувати себе вівцею в оточенні вовків, слідкувати за кожним, кого підпускаєш, сподіватись лише на самого себе? Від думки про те, що я йому співчуваю, по спині пробіг морозець. Адже співчувати не значить кохати? Мені просто його шкода. Джеймс назвав мене жалюгідною, а сам здається мені не таким уже й сильним і всемогутнім. Він один, зовсім один у цьому житті. Можливо, він ніколи не знайде людину, що витягне його з цієї трясовини, а можливо, вже знайшов її...

Але це не я. Я занадто слабка. У мене не вийде допомогти йому, я можу лише показати, що не всі люди не мають совісті.

...

- Уже йдеш? - у голосі Еліс звучало щире розчарування. - Ще всього лише одинадцята, Теа. Веселощі тільки починаються! - вона із проханням глянула на мене.

- Вибач, Еліс, я дуже втомилась.

Частково це була правда: я занадто довго танцювала і зараз майже не відчувала своїх ніг. Подруга важко зітхнула за моєю спиною, але я не обернулась, тому що прекрасно знала, що не зможу твердо стояти на своєму, якщо Еліс почне вмовляти мене залишитись. Я вирішила, що краще поїхати раніше, нормально поспати перед вихідними і не подавати Джеймсу зайвого приводу для невдоволення. Я була майже на всі сто відсотків упевнена, що він не зрозуміє феєричного повернення рано вранці з похміллям та іншими бонусами.

У будинку було тихо, проте, проминувши коридор, я почула чоловічі голоси, що лунали з кабінету на другому поверсі. Говорили доволі гучно і нестримно, і я впізнала перший голос - він належав Андерсону. Напевно, він знову когось залякує... Від цієї думки мене пересмикнуло, але потім я вирішила, що мене це в будь-якому разі не обходить, і збиралась уже спокійно піднятись сходами до себе, як раптом завмерла в німому подиві. Другий голос належав Едварду.

Що він тут робить? Звідки він дістав адресу?

Намагаючись не робити галасу, я піднялась на другий поверх. Двері в кабінет були незачинені, тож я могла бачити тих, хто сперечався, а сама стояла в тіні непоміченою. Підслуховувати, звісно, погано, та щось мені підказує, що розмова йде саме про мене.

На жаль, я не помилилась...

Андерсон стояв, спершись на стіл, і спопеляв Едварда важким погрозливим поглядом. Мій друг, у свою чергу, запально розмахував руками й нервово щось казав. Я не бачила його обличчя, та одразу зрозуміла, що на ньому відображені злість і роздратування.

- Годі її мучити! - вигукнув Едвард, а я миттєво здогадалась, про кого справа. - Якщо ти досі не зрозумів, Теа тебе ненавидить! Цього нічим не змінити! Єдине її бажання - скоріше звідси втекти й ніколи більше тебе не бачити!

- Упевнений? - насмішкувато пирхнув Джеймс, проте я помітила, як його пальці до побіління кісток зімкнулися на краю стола. Чоловік зовнішнє був спокійним, але, я впевнена, не без зусиль стримувався, щоб не накинутись на Едварда. - Сьогодні мені так не здалося.

- Вона говорить так, тому що ти її залякав! - відгукнувся Едвард. - Ти все побачиш сам, коли вона погодиться прийняти мою допомогу і бути зі мною.

Я затиснула рот долонею, щоб не виказати себе. Може, іншого разу ці слова і викликали б у мені радість, та зараз у них була така самовпевненість, наче я вже була його власністю. Мені не хотілось вірити своїм вухам: невже це дійсно Едвард?

- Цього не буде, - спокійно заперечив Андерсон. Я бачила, який він напружений, і не могла зрозуміти причину такого стану. Йому начхати, чхати на все, що стосується мене! Так?

- Упевнений? - тут настала черга Едварда насмішкувато пирхнути. Я із жахом помітила, що зараз мій друг нічим не відрізняється від Андерсона: той самий уїдливий тон, та ж самовпевненість... Невже я настільки погано знала його, що не помічала цього раніше? - Тоді пропоную посперечатись: якщо Теа обере мене, ти підеш з її життя, а якщо тебе - я залишу її в спокої, - він простягнув уперед руку для угоди, а я судомно схопилась за стіну, щоб не впасти, і зубами вп'ялась у долонь, що все ще затискала рота.

Едді, той самий Едді, що так турбувався про мене, якого я вважала своїм найнадійнішим другом, хоче на мене посперечатись? Я ковтнула, все ще відмовляючись вірити своїм вухам. Ні, це не може бути він! Господи, як я могла бути такою дурепою?! Еліс має рацію, я настільки наївна, що не бачу далі за власний ніс!

По щоці скотилась самотня сльозинка, і я навіть не потурбувалась стерти її, лише відчайдушно кліпала і не зводила повних болю очей зі спини Едварда. Він та Еліс - усе, що тримало мене в цьому світі після смерті мами. Він обіймав мене на похоронах, не відходив ні на крок увесь наступний місяць, телефонував кожного дня, зустрічав після коледжу з пакетом улюбленого печива, він учив мене водити машину, допомагав з рефератами, вислуховував кожну думку... І посперечався на мене.

Слабка надія на те, що Джеймс виявиться не таким мерзотником, як я собі уявляла, все ж залишалась у душі, а здоровий глузд підказував, що зараз він потисне руку Едварда - і мені доведеться назавжди втратити не лише кращого друга, а і його...