Можливо, я могла терпіти те, що мене беспардонно жбурнули на заднє сидіння машини з тонованим склом, могла витримати поїздку на шаленій швидкості та різке гальмування, проте коли люди Андерсона майже за комір витягли з автомобіля, терпець урвався. Мене привезли до особняка, втім, сказати чесно, я очікувала гіршого.

- Відпустіть! - я з усіх сил борсалась та намагалась вирватись, проте марно.

- Стули пельку! - кинув Андерсон, коли його охоронці штовхнули мене всередину будинку. Клацання замка за спиною змусило мене похолодіти. В глибині душі я розуміла, що опір безглуздий: цей покидьок виставив усе так, що тепер мені доведеться зробити все, що він скаже.

Я майже припинила чинити опір, коли мене провели сходами на другий поверх та штовхнули до кабінету Андерсона. Приміщення виглядало так само похмуро, як і весь інший будинок: підлога, стіни та стеля в темних тонах, шкіряний чорний диван біля стіни, журнальний столик перед ним, робочий стіл біля вікна, "директорське" крісло з високою спинкою, шафа з паперами, килим на підлозі. Охоронці вийшли за двері, а я не почуваючи своїх ніг підійшла до дивану та присіла на край жорсткого сидіння.

Поки я сиділа, наїжачившись та намагаючись не дихати, чоловік дістав з шухляди тонку папку та авторучку. Кілька секунд потому й те, й інше вже лежало переді мною на маленькому скляному столі. Я підняла очі на Андерсона, який висівся наді мною, схрестивши руки на грудях та дивлячись так грізно, що мені мимоволі захотілося стати зовсім маленькою та непомітною, тільки б він не дивився на мене отак...

- Підписуй, - він кивнув на папку. Я розкрила її та прочитала:

Контракт

Я, Теа Елеанор Грін, обіцяю...

- Що за нісенітниця? - я спохмурніла та перевела погляд на Андерсона. Він і оком не кліпнув, лише продовжував дивитися на мене погрозливо-ненависним поглядом.

- Ти гадаєш, я просто так відпущу тебе після того, що ти побачила? - нарешті спитав він. - Я повинен бути впевненим у своїй безпеці, - він трухнув головою, відкидаючи темні пасма волосся, що лізли до очей. Я мимоволі замилувалася цим рухом, який у нього виходив так натурально та прекрасно... - Або ти підписуєш це, або йдеш до поліції. Якщо навіть це не переконає тебе, - додав він, хоча аргументи були й без того гарними, - подумай про своїх друзів, у яких, я впевнений, знайдеться немало сенсаційних таємниць...

Я із зусиллям ковтнула слину. Зараз я, напевно, стою перед найскладнішим вибором у своєму житті: потрапити до в'язниці за крадіжку або підписати контракт та віддати себе на милість цьому дияволу? А найжахливіше, що я не знаю, що з цього гірше... Але, в будь-якому випадку, я не маю права втягувати в це своїх друзів. Якщо підпишу контракт, Андерсон не чіпатиме їх. Так?

Закусивши губу, я прикрила очі. Я в будь-якому разі не вийду звідси інакше, ніж поставивши свій підпис під цим злісним зобов'язанням мовчати. Хоча, де гарантія того, що Андерсон відпустить мене? Я зараз не в тому становищі, щоб ставити ультиматуми, тому, схоже, доведеться підкоритися.

Я простягнула тремтячу руку за авторучкою, а потім, ледь не плачучи від досади, нахилилась над журнальним столом. Вп'ялася нігтями в долоні та швидко поставила в кутку свій підпис, потім відклала першу сторінку вбік та зробила те саме на другій і третій. Коли папка опинилася в Андерсона в руках, я помітила, що він дуже мерзотно всміхнувся. Ця гримаса не нагадувала посмішку досягнувшої своєї мети людини, скоріше, злісний оскал хижака, що спіймав жертву. Мені раптом стало не по собі, а в голові крутилося одне-єдине питання: що було написано на трьох останніх сторінках? Я не стала читати їх, щоб не почати сумніватися в своєму рішенні все ж таки підписати контракт, але, схоже, вчинила дуже нерозумно...

- Ось і молодець, - уклав чоловік. - А зараз мої люди проводять тебе до твоєї нової кімнати.

- Що?! - скрикнула я та скочила з місця із розширеними від подиву та жаху очима. - Про це не йшлося! - я з відчаєм хапала ротом повітря та корила себе за безвідповідальність. Щось всередині підказувало, що це - лише початок.

- Мені процитувати відповідну статтю? - Андерсон насмішкувато підняв брів та помахав у повітрі контрактом. - Дуже нерозумно з твого боку було підписати його, не прочитавши перед цим.

Розуміючи своє повне безсилля, я вп'ялася нігтями в долоні, щоб не розплакатись прямо зараз. Чому я? За що життя так мене випробовує? Навіщо взагалі було чіпати цю бісову папку?!

- Від сьогодні ти будеш не лише жити в будинку, але й проводити тут весь час, вільний від коледжу, - продовжував Андерсон, немов хотів остаточно добити мене цими словами. Сил на опір у мене не було. - Двоє моїх людей будуть супроводжувати тебе та слідкувати за тим, щоб ти нікому не видала наш секрет... - чоловік злорадно посміхнувся, від чого мене пересмикнуло: настільки він зараз нагадував помічника сатани. - Сподіваюся, ти розумієш, що буде в іншому разі? - він із запитанням витріщився на мене, і я через силу змусила себе кивнути. - А тепер іди геть, - він кивком голови вказав на двері.

Я не змусила себе вмовляти: розвернулась на п'ятах та буквально вилетіла геть.

За дверима на мене чекали знайомі охоронці. Поруч із ними я почувала себе Дюймовочкою (взагалі-то, як і завжди поруч із Андерсоном): обидва майже на дві голови вище за мене. Тому коли вони взяли мене за плечі та штовхнули в бік сходинок, бажання пручатися в мене не виникло. Всупереч моїм очікуванням, ми не піднялися на третій поверх, де знаходились кімнати для гостей, а пішли в іншу половину коридора, до дверей у головне приміщення для гостей. Туди-то мене й завели, точніше, майже жбурнули.

Роздивившись, я була приємно здивована: кімната була обставлена по-багатому та з витонченим смаком. Особливо мене порадувала наявність виходу на терасу, яка кільцем оперезувала передню частину будинку. В кутку біля стіни, справа від дверей, стояло ліжко, а поруч із ним - крісло, тумбочка та невеликий стелаж з книгами. Далі, навпроти входу, знаходились виходи на терасу, а між ними - письмовий стіл. Цей своєрідний "комплекс" займав майже половину бокової стіни. Навпроти ліжка, в іншому кінці приміщення, я побачила вікно з видом на посипані гравієм доріжки та рівно підрізані кущі перед будинком. Більшу частину кімнати вкривав чисто-білий килим, на який я побоялася ступити, не знявши взуття. Ще я помітила двері до ванної кімнати, проте її вивчати не стала: зараз мені потрібно гарненько виспатись та все обміркувати.

...

Я розплющила очі, мружачись від яскравого сонячного світла, і потягнулася. На губах мимоволі з'явилась посмішка: мені нарешті вдалося виспатись...

Я різко скочила з ліжка. Сонне заціпеніння миттєво вигнала думка про те, що я, ймовірно, проспала. Озираючись навсібіч у пошуках своєї сумки, я не одразу згадала, де знаходжуся. Те, що сталося вчора, поступово з'являлося в пам'яті, хоча я хотіла б забути про це та ніколи більше не згадувати.

Врешті-решт я намацала розряджений телефон у кишені куртки, в якій заснула. Скочивши, я поспішила до дверей, які виявилися замкненими. Але ж учора Андерсон казав, що я можу відвідувати коледж?

- Гей! - я заходилася стукати в двері в надії, що врешті-решт моїм тюремщикам набридне це слухати та мене випустять. Кілька хвилин потому я домоглася бажаного: замок клацнув та двері відчинились, так що я опинилась обличчям до обличчя з немов тільки-но піднятим з ліжка та розлюченим Андерсоном.

Втрачати вже було нічого, тому я вже відкрила рота, щоб видати розлючену тираду про те, що з його провини мій телефон розрядився, будильник не спрацював, і тепер я запізнююся в коледж, проте не встигла вимовити й слова. Чоловік раптом схопив мене за плечі та струхнув, немов ляльку. На якусь коротку мить я опинилась у повітрі та намацала носками чоботів підлогу під ногами. Тоді пальці Андерсона з силою стиснули моє підборіддя, змусивши дивитись прямо йому у вічі.

Я відчайдушно борсалась та намагалась закричати, звиваючись, немов прибита цвяхом до стіни змія, але чоловіка це, схоже, взагалі не хвилювало: обличчя Андерсона не змінилося, ані один мускул не смикнувся, темні очі продовжували дивитись із холодною люттю. Нарешті він заговорив, якимось надприродним чином зберігаючи повний крижаного спокою тон:

- Ще одна така витівка - і я замкну тебе в комірчині.

Я ковтнула та зрозуміла, що вся моя рішучість випаровується під поглядом його очей. Але найстрашнішим було не це: зараз я чітко зрозуміла реальний стан речей, уявлення про який трохи притупилось за ніч. Ця людина погрожувала мені так спокійно, немов обіцяла купити хліба до обіду - тільки вогник люті в очах виказував істинні наміри Андерсона. Я в його владі, і він може зробити все, що завгодно, навіть оком не кліпнувши. Він розчавить мене, як нікчемну комашку...

- Ти все розумієш? - він злегка нахилив голову вправо, повільно та плавно, як справжній хижак.

Так, я боюся його. Але невже можно просто так здатися та назавжди перекреслити своє життя? Невже для цього я до пізньої ночі сиділа за книгами, щоб вступити до коледжу, а потім до дизайнерської школи? Невже заради цього мати працювала з ранку до ночі? Як не крути, втрачати вже нічого. Він хоче, щоб я підкорилася, й усе, що мені залишається - боротися з усіх сил.

- Та пішов ти! - вичавила я та з усієї сили відштовхнула чоловіка. Андерсон відійшов від мене на кілька кроків, злегка похитнувся та відпустив моє обличчя: схоже, не очікував, що я стану йому заперечувати. Тепер, звільнившись від сталевої хватки, я трохи похоробрішала та рішуче підняла голову.

Кілька секунд чоловік стояв, опустивши голову, так що я не могла бачити його обличчя, лише щільно стиснуті кулаки та трохи тремтячі, напружені м'язи на руках. Так, у цих руках достатньо сили для того, щоб одним рухом вивернути мені шию...

Раптом Андерсон підняв голову - і моє серце втекло до п'ят. Зараз він виглядав далеко не спокійним, навіть не роздратованим - ні, він був просто в сказі! Обличчя перекосила гримаса люті, очі горіли божевільним блиском, рот відкрився в хижому оскалі. Ледь тільки він ворухнувся, я інстинктивно зробила крок назад, потім повернулась до виходу - пізно: чоловік опинився там раніше та з гучним гуркотом зачинив двері, позбавивши мене останнього шляху до порятунку.

Я відчувала, як серце скажено б'ється в грудях, а дихання зривається на хрипкуватий свист; кров скажено билася в скронях, проте свідомість, на подив, продовжувала працювати чітко та ясно, шукаючи можливі шляхи до порятунку.

Не до кінця розуміючи, що роблю, я кинулась до дверей на терасу, яка, на щастя, легко піддалась. Одним стрибком скочивши на невисокі перила, я небезпечно захиталася та ледь не впала вниз: від цього врятували лише вчасно розкинуті вбік руки. Ні жива ні мертва, я балансувала на вузькій дерев'яній огорожі, ризикуючи в будь-який момент зірватися, а переді мною стояв Андерсон, все ще скажений від люті.

- Якщо ти підійдеш ще на крок, я стрибну вниз! - попередила я, сподіваючись, що це подіє. Хоча, напевно, вийшло недостатньо впевнено: губи тремтіли від ридань, що підступали до горла, на очі навернулись непрохані сльози, а голос звучав якось істерично та криво, немов ноти в несправному піаніно.

- Ти цього не зробиш, - пророкотав чоловік, і я вловила в його тоні ледь помітне знущання. Його лють поступилася місцем жорсткій насмішці, обличчя знову здобуло маску холодної погрози.

Так, він знущався з мене, насолоджувався моєю безпорадністю, моєю слабкістю!

Андерсон зробив крок уперед, я витягнула вперед руки, переступила з ноги на ногу та на міліметр наблизилася до краю. Вже знала, що не зможу, не стрибну, але все одно продовжувала грати в цю небезпечну гру.

- Припини ламати комедію, Грін, - він насувався повільно, немов грозова хмара на горизонті. - Ти ж не зможеш стрибнути, тому що боїшся... І мене ти боїшся, чи не так? - ще крок уперед. - І тому зробиш усе, що я скажу...

- А ти такий впевнений у собі, що постійно недооцінюєш оточуючих, так? - запитала я, проковтнувши ком у горлі. Не зроблю? Не зможу? Він помиляється! Хай мені й до дідька страшно, але я доведу, що він помиляється! - На жаль, мені доведеться тебе розчарувати: ти мене дуже погано знаєш, - я відірвала одну ногу від перил, подошва ковзнула по дереву...

Усе, що я відчувала, відбувалося наче в уповільненій зйомці: ось одна нога втратила опору, все тіло хитнуло назад, друга нога ковзнула до краю, руки інстинктивно злітають вгору, я судомно намагаюся вхопитися хоч за що-небудь, а підсвідомість тихо шепоче: ідіотка...

І раптом, усього через секунду вільного польоту, я розумію, що вже нікуди не падаю: хтось схопив мене спочатку за куртку й сорочку, потім, коли тканина тріщить від занадто сильної натуги, - за талію. Ще кілька секунд - і Андерсон вже перекидає мене через перила назад на терасу, а потім змушує сісти на солом'яне крісло біля стіни, впирається руками в підлокітники та нависає наді мною з таким грізним виглядом, що мені мимоволі хочеться опинитись унизу, непорушно лежачи на асфальті.

Я нарешті почала розуміти, що відбувається. В очах у мене стояли сльози, але я все одно навіть крізь пелену бачила перед собою його обличчя.

- Ідіотка! - просичав Андерсон, а потім випустив щось схоже на розлючене виття, з усієї сили замахнувся і, коли я вже заплющила очі, інстинктивно відвертаючись та очікуючи на удар, обрушив кулак на стіну з такою силою, що десь навіть посипалася штукатурка.

Кинувши на мене останній, погрозливий погляд, чоловік стрімголов вийшов та грюкнув дверима так, що скло небезпечно задзвеніло, ризикуючи будь-якої секунди вилетіти з рами. Я ж обійняла себе руками, намагаючись не тремтіти, й тихо заридала.