Мені було холодно. Все навкруги здавалось лише сном. Може, я і чула якісь голоси, щось бачила, але тепер не пам'ятаю нічого. Остання свідома картинка в голові - фігури Ітана Андерсона і Г'ю, далі - лише невагома сіра порожнина. Таким я, обплутана димкою сонного заціпеніння, запам'ятала перше пробудження - розмитим, як кадр поставленого на паузу фільму. Весь світ немов відділили від мене товстим каламутним склом, крізь яке не можна ні побачити, ні почути, ні торкнутись.

Вдруге я отямилась уже в лікарняній палаті. Не було ані приборів, ані величезної кількості трубочок - тільки катетер на лівій руці і кілька датчиків на зап'ясті. Сил теж не було, і все, що я змогла - лише застогнати і тьмяним поглядом обвести приміщення.

Койка, де я лежала, стояла біля лівої від виходу стіни і була єдиним предметом меблів. Сліпучо-білі стіни, обшиті чимось м'яким, немов світились зсередини - таке враження створювало невірне світло яскравої лампи на стелі. В кутку, справа від масивних залізних дверей із скляним прямокутним віконцем, блищав об'єктив відеокамери.

У голові з'явилось знайоме - звідки я можу його пам'ятати? - відчуття, коли думки течуть, як вода крізь решето, не затримуючись надовго і не дозволяючи зосередитись на чомусь одному. Може, це дія ліків, які мені вкололи? Я жива - про це говорить мирний стукіт серця в грудях і рвана лінія на екрані біля ліжка. Тоді чому не в реанімації?

Що це за місце? М'які стіни, залізні двері, камеру в кутку... Десь я вже бачила все це... Мені коштувало немалих зусиль змусити себе зібратись і міркувати логічно. Куди привозять людей із порізаними венами? Відповідь знайшлась одразу - в психіатричну лікарню.

Хто ж мене знайшов? Може, план Ітана був зовсім не в тому, щоб убити мене, а в спробі виставити ненормальною і, отже, не здатною вступити в права спадку? Диявольськи хитро і, головне, менш небезпечно. Запевнити мене в тому, що хоче вбити, відвезти до клініки і представитись добросердним кузеном, що знайшов бідолашну дівчинку в такому стані, потім звинуватити в усьому Джеймса і вийти сухим із води. А я, навіть якщо спробую розповісти правду, буду вислухана з поблажливими посмішками і відправлена до лікарні.

Мої думки перервало клацання замка. Двері відчинились - і увійшла медсестра. Перед собою вона котила штатив на коліщатках, до якого кріпилась крапельниця. Незважаючи на те, що туман у голові ще не пройшов, я пожвавилась і знову спробувала встати. Жінка не звернула на мене уваги, немов я була лише меблями, мовчки приєднала трубку від крапельниці до катетера і збиралась уже піти геть, та я покликала її біля дверей.

- Стійте! Чи можу я поговорити з вашим керівництвом? - мій голос звучав дуже тихо і хрипко, зате впевнено. Медсестра обернулась, змірила мене підозрілим поглядом і тільки потім неохоче відповіла:

- Вибачте, але зараз це неможливо.

- Тоді поясніть, як я тут опинилася? - побачивши, що вона збирається йти, скрикнула я. В серці ворухнулась слабка надія на те, що моє знаходження тут - лише формальність, і привіз мене зовсім не Ітан, і Джеймс знає, що я тут.

Жінка закопилила губи і так само непривітно промовила:

- До лікарні вас привіз містер Андерсон, - моя напруга досягла апогею, а сердечний ритм прискорився, про що сповістила більш крива лінія на екрані. Чому Андерсонів у моєму житті так багато? Медсестра помітила мій стан і, вгадавши причину, пояснила: - Джеймс Андерсон. Зараз він тут, проте в мене є чіткі вказівки не пускати до вас відвідувачів.

- Чому? - зітхнула я, всією душею сподіваючись вмовити цю сувору жінку хоч на коротку зустріч. Адже якщо сюди мене привіз Джеймс, отже, небезпеки немає? Чому тоді мене тримають на замку і не дозволяють його побачити? Може, так потрібно? Він же не залишить мене тут?

- Міс Грін, - роздратовано сказала медсестра, - ви дійсно не розумієте? Ви знаходитесь у психіатричній лікарні з діагнозом "важкий психічний розлад і спроба самогубства".

Кров вдарила мені в голову, а в очах намить потемнішало. Отже, мене дійсно вважають божевільною. Я - пацієнтка психлікарні... Але Джеймс... Він що, теж вважає мене психічно хворою? Він що, теж повірив у фарс Ітана? Ні, ні, ні! Джеймс не кине мене, навіть якщо буде вважати божевільною, навіть якщо так буде вважати весь світ, він не залишить мене тут! Тільки не це...

- Вам заборонено залишати палату без супроводу персоналу і приймати відвідувачів - такі правила.

- Але я можу все пояснити! Я розповім, як усе було! - у відчаї скрикнула я. Усвідомлення того, що це мій останній шанс уникнути ув'язнення тут, яке може продовжуватись багато місяців, додало мені сил, я навіть піднялась на ліктях, щоб краще бачити свою співбесідницю.

- Ітан Андерсон нам уже все пояснив, - уже не приховуючи роздратування і бажання скоріше мене здихатись, процідила жінка, а я ледь не задихнулась від жаху і обурення. - Наскільки мені відомо, напередодні ви посварились зі своїм молодим чоловіком? - продовжувала тим часом медсестра, немов насолоджуючись моїм подивом і страхом. А мені дійсно було страшно від думки, що ще може зробити ця людина... - Гадаю, подальші пояснення зайві, - не без зловтіхи закінчила вона і залишила палату, замкнувши за собою двері.

А я так і залишилась сидіти, відчайдушно сподіваючись, що все це - лише поганий сон, і скоро я прокинусь у будинку Джеймса, відчую його руки на свой талії, почую знайоме мирне дихання і зрозумію, що і ця палата, і медсестра, і Ітан - все лише мана.

Я навіть не помітила, як на очі навернулись сльози. Зараз у мене в голові, напевно, вперше з моменту нашої із Джеймсом зустрічі не було ані сумнівів, ані підозрів, хотілося лише одного - просто побачити його, притиснутись до грудей, відчути його силу, навіть підкоритись його волі, не сперечатись... Тільки б залишити це жахливе місце!

Я вже одного разу була в такій само палаті, правда, всього кілька днів. Мама зробила все, щоб мене звільнили, а вдома викинула до смітника всі виписані пігулки і взяла з мене обіцянку більше ніколи не їздити ліфтом на самоті. Якби не той випадок... Хто знає, чи вдалося б Ітану провернути свою аферу так легко?

Зусиллям волі я змусила себе заспокоїтись і, витерши сльози, лягла. Потрібно набратись сил і тверезо оцінити ситуацію, а потім придумати, що мені робити. Скоріше за все, Ітан підкупив когось із лікарів, щоб ті утримували мене тут якомога довше.

Проте Джеймс тут, він точно запідозрить недобре, коли йому заборонять побачити мене. От дідько, він повинен зрозуміти все! Інакше я залишусь зовсім одна...

...

Не знаю, коли я прокинулась - вранці, вдень, а може, ввечері: ані вікон, ані годинника в кімнаті не було. Заснула я на подив швидко: схоже, в крапельниці було снодійне. Сон не придав мені сил і лише посилив туман у голові, що, само собою, не могло не насторожити. Може, крім снодійного, в дивній прозорій рідині, що безперервно текла по трубці, було ще щось?

Відразу згадались історії про психічні лікарні, якими мене у свій час завалювала Еліс: когось спеціально зводили з розуму, комусь вводили наркотики, комусь - галюциногени. Подібні думки - не кращі для пацієнта відповідного закладу, нехай абсолютно здорового, тому я вирішила поки не накручувати себе. Хто знає, що з прочитаного подругою в соціальних мережах - правда?

Наступні кілька годин пройшли в безглуздому роздивлянні ідеально-білих стін із невеликими симетричними випуклостями і такої ж стелі. Я як не намагалась, не могла не думати про те, що знаходжусь зовсім одна в цьому приміщенні, що з кожною секундою здавалось усе меншим і меншим. Так, немов я сиділа в кубику з рухливими гранями. "Тобі лише здається. Це все бісова клаустрофобія", - повторювала я собі і з кожним разом вірила все менше і менше.

Чому ця кімната така маленька? Невже не можна було знайти більш простору палату? Я погодилася б ділити її зі справжніми божевільними, тільки б не тут і не на самоті!

Мою увагу привернув шум у коридорі. Я одразу ж змусила себе зосередитись на ньому і прислухалась. Проте звідси нічого, крім неясних голосів і незрозумілого шуму, почути не можна було, тому я акуратно від'єднала крапельницю від катетера і, притримуючись за стіну, пішла до дверей.

Скло знаходилось доволі високо, а я не відрізнялась двометровим ростом, тож довелося стати навшпиньки. Навіть так я ледь діставала лобом до половини квадратного отвору, зате голоси змогла розібрати. Вони належали братам-Андерсонам. Бачити їх я все одно не могла: обидва стояли в сліпій зоні, тож притиснулась вухом до щілини й відійшла від вікна.

- Ти, звісно, можеш підозрювати що завгодно, - говорив Ітан, - а я сказав правду. Бідолашна дівчина не витримала твого жахливого характеру і порізала собі вени - що тут дивного?

- Не смій звинувачувати мене в цьому! - відповідь Джеймса прозвучала голосніше і, хоча інтонації розібрати було неможливо, я з упевненістю приписала його голосу скажену злобу. Отже, він не повірив Ітану!

- Я ні в чому тебе не звинувачую, - відповів Ітан. - Ти робиш це сам, Джеймсе. Хоча про що я говорю? Годі вже вдавати з себе Ромео, що мучиться докорами сумління. Зізнайся - тобі начхати на дівча. Ти програв, Джеймсе, вона тобі вже не потрібна.

Я ковтнула і затамувала подих. Серце розкололось надвоє: одна половина боялась відповіді й тиснулась у куток, не бажаючи його чути, а інша жадала так спокійно і байдуже, що майже перетворилась на камінь.

- Це тебе не стосується, гієно, - процідив Джеймс. Я одразу ж уявила собі його обличчя: зле, як у голодного звіра, що не може дістатись жертви, суворе і майже скажене. Таке рідне. - Ти не зачепиш мене, ми обидва це знаємо, бо я не падаль. І вона теж.

- Ти переоцінюєш свої сили.

- Дуже скоро ми це перевіримо.

Відповіддю йому був тихий сміх, набагато більш принизливий, ніж будь-які слова.

- Джеймсе, час уже змиритись із поразкою. Я - голова корпорації батька, а ти - жебрак без гроша в кишені.

Отже, йому вдалося підлаштувати аварію, і Себастьян Андерсон мертвий. Становище все погіршується і погіршується!

- Гроші вирішують усе, а в тебе їх немає.

- У мене є дещо важливіше, - вже спокійніше, так, немов не він тільки-но готовий був розмазати тепер уже старшого Андерсона по стіні, відповів Джеймс. - Мізки.

- Виродок! - виплюнув Ітан. Почулось шаркання ніг, глухий удар - і знову відносна тиша.

І тут я з усіх сил заколотила кулаками в двері, а потім і в скло. За перепоною, що розділяла мене й Андерсонів, почулись чиїсь кроки, метушня, а потім знову глухий удар, немов щось важке впало на підлогу - і наступної секунди у квадратному отворі навпроти мене з'явилось обличчя Джеймса. Змарніле, немов постаріле на кілька років, мертвенно-бліде - в першу мить воно вразило мене, відібравши здатність говорити. Що з ним сталося з часу нашої останньої розмови?

Але, на щастя, меня вдалося вчасно опам'ятатись, знову стати навшпиньки і, з усіх сил напружуючи легені, закричати:

- Це зробив Ітан! Він викрав мене, Джеймсе! - я відчайдушно згадувала деталі підслуханої розмови, щоб не пропустити нічого важливого. - Це він убив твого батька! Цей чоловік... чоловік із татуюванням змії... - в першу секунду ім'я вилетіло з голови, а потім усе-таки сплило з омуту пам'яті: - Г'ю, він підкупив механі...

Договорити я не встигла: за спиною Джеймса замаячили фігури охоронців, чоловік різко повернувся, вклонившись від удару одного з них, а я закричала. Власне безсилля приводило мене у відчай, я безпорадно колотила долонями по склу і вигукувала ім'я Джеймса, проклинала Ітана, звинувачувала його в усьому, що сталося.

Перевага явно була на боці охоронців, і дуже скоро вони витягли Андерсона, що все ще пручався, геть, а я все продовжувала безпорадно кричати, ковтаючи сльози відчаю і паніки. Що вони збираються з ним зробити? Навіщо потягли його геть? Може, я зробила лише гірше, коли виказала свою присутність і посвятила Джеймса в злочини Ітана?

Двері раптом відчинились, так що я на мить завмерла із піднятою рукою і широко розплющеними очима. Цього було достатньо, щоб санітари в білих халатах міцно вхопили мене за лікті й відтягли вглиб кімнати. Я спробувала вирватись, знову закричала, проте очікуваного результату це не принесло. На що я взагалі сподівалась? Мені все одно не втекти. Тенета навкруги нас сплілись надто тісно, вибратись буде складно... Якщо взагалі можливо.

Мене поклали на ліжко, вкололи у вену якусь дивну на вигляд рідину і залишили на самоті. Хоча ні, був ще безмежний відчай, що просичував кожну клітину тіла...

Як же я хочу додому. Просто опинитись на своїй маленькій кухні навпроти завжди веселої Еліс. Вона розкаже мені останні плітки, ми разом подивимось романтичну комедію і до ранку будемо говорити про все на світі, а потім поїдемо гуляти містом...

Я хочу прокинутись тією безтурботною сімнадцятирічною дівчиною, якою була колись, а не пацієнткою психіатричної лікарні.