- Теа, в тебе залишилось три хвилини, - попередила Еліс замогильним голосом. Дійсно, він зараз якраз в тему: я запізнююся на математику, що, взагалі-то, співзвучно з "я гуляю залізничними коліями вночі".

- Еліс, ти можеш помовчати? - попросила я з усіх сил припустила до входу в коледж.- Навіщо ти взагалі дзвониш мені кожного разу?

- Щоб завадити тобі прийти вчасно, - спокійно відгукнулась подруга, а потім додала: - В тебе вже дві хвилини.

- Я рада! - роздратовано кинула я, на ходу знімаючи куртку та закидуючи її на плече. - Я вже на місці, заспокойся.

- Місіс Слемптон відчиняє кабінет, - продовжувала коментувати Еліс, і я почула, як у слухавці щось зашурхотіло: схоже, подруга вже заходила до класу. - В тебе, до речі, майже хвилина, - додала вона і скинула дзвінок.

Як тільки я сіла за парту й дістала з сумки зошит, продзвенів дзвоник. Еліс, що сиділа поруч, взагалі не звертала на мене уваги й продовжувала сидіти в телефоні. Тільки коли ми сіли на місця та місіс Слемптон відвернулась до дошки, щоб записати тему й число, подруга обережно підсунула під мій зошит смартфон, виразно вказуючи на нього очима.

Я озирнулась на вчительку - та все ще продовжувала щось записувати - й підняла край зошита. На екрані красувалось фото величезного будинку, огородженого високим парканом із чорної цегли. Він дозволяв побачити лише частину третього поверху, проте й цього було достатньо, щоб зробити висновок, що дім побудовано, імовірно, у стилі геометричного абстракціонізму: плаский дах, прямокутні вікна, чіткі лінії та форми, темна гама кольорів, тераси з сіруватими, ледь помітними кріслами.

Під фотографією йшов текст, який я прочитати не встигла: Еліс пхнула мене вбік, і я швидко поклала край зошита на місце, роблячи вигляд, що слухаю місіс Слемптон, але при першій можливості знову глянула до телефону.

"Довго бувший порожнім особняк, який належить сім'ї Андерсон, нарешті відчинив двері перед новим хазяїном, молодшим сином власника однієї з найбільших нафтогазових компаній США - Джеймсом. Відомо, що він залишиться в Нью-Йорку на досить тривалий час."

Я ледь втрималась від скептичного коментаря й повернула Еліс телефон. Проте подругу, схоже, такий результат не задовольнив: вона вирвала з блокноту аркуш паперу та почала щось швидко на ньому писати - добре, вчителька цього не помітила. Хвилину потому Хейлі простягнула мені записку, що містила наступне:

"Тільки не кажи, що цей пост ні про що тобі не каже. В який ще особняк могли знадобитись покоївки, га? Зізнайся, Грін, ти рада!"

Наївність цієї дівчини мене просто вражає! Хоча, знаючи подругу, можно з упевненістю сказати, що вона швидше за все просто наді мною жартує.

"По-перше, мене звуть Теа, - написала я, впевнившись, що місіс Слемптон не помітила наших махінацій, - а по-друге, якщо цим особняком володіє Джеймс Андерсон, то це не означає, що він обов'язково закохається в мене з першого погляду... Може, в цьому серіалі я взагалі не головна героїня?"

Я підсунула листа до Еліс та терпляче чекала на відповідь. Нарешті подруга написала мені цілу тираду на пів аркуша та простягнула мені з відстороненим виглядом, з чого я зробила висновок, що вона глибоко розчарована у мені. Тяжко зітхнувши, я скосила очі на дівчину, а потім заходилася читати:

«Ось ти й втрапила, Теа (дякую, що нагадала, Грін, я ж склеротик)! Якщо б ти такий варіант не розглядала, то не писала б мені про те, що ти, може, й не головна героїня... А взагалі-то, я образилась! Я до тебе з усією душею, вирішила попередити про те, що ти повинна виглядати супер-пупер, а тобі, виявляється, все одно! Наступного разу не проси мене розповісти останні новини... »

Я підперла щоку рукою та всміхнулася.

«Еліс, для початку заспокойся та подумай тверезо: яким, скажи на милість, чином, цей багатий спадкоємець може закохатися в мене? Нумо краще закриємо цю тему, а то твої роздуми мене скоро до могили заведуть! До речі, дякую за попередження: я одягну паранджу!»

З тихим сміхом спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя Еліс, я втупилась у зошит, щоб сховати посмішку. Подруга, набурмосившись, боляче штовхнула мене під партою, а потім похмуро опустила очі до конспекту. Ні, мене дивує її логіка: а якщо я влаштуюся секретаркою, вона мені намалює ще кращу картину майбутнього? Господи, від однієї думки пересмикує...

...

- Одна лекція - і ми вільні, - напевно, вп'яте повторила Еліс та втомлено заплющила очі з тим, щоб наступної секунди розплющити їх і, перехилившись через парту, долучитися до розмови дівчат із паралелі, що сиділи попереду. В аудиторії місця були розташовані як в амфітеатрі, що дозволило їй розмовляти з однокурсницями. Хвилину потому Хейлі, немов забувши про те, що коїться навкруги, поставила ноги на лаву для зручності.

Я лише похитала головою та дістала з сумки телефон, щоб увімкнути диктофон. Лекцію з мистецвознавства краще записати, тому що цей предмет, на відміну від історії, знадобиться в майбутньому. А просто послухати чи, до того ж, запам'ятати це не вийде точно: завадить або Еліс, або ще щось таке. Вона, до речі, на мене вже не злилась. Однак, для неї типово змінювати настрій раз на п'ять хвилин: надто ж дійова в неї натура.

Продзвенів дзвоник, і мені довелося силоміць повернути надто говірку подругу на місце, тому що вчитель уже зайшов до аудиторії та починав лекцію.

- Теа, чому ти така нудна людина? - ображено протягнула Еліс, розгорнула зошит та одразу ж витягла з кишені телефон. - Ми, між іншим, обговорювали одну дуже цікаву для тебе тему...

- О Господи, якщо ти ще раз вимовиш ім'я Андерсона, я тебе під кафедрою закопаю! - прошепотіла я. Здається, з її голови не вибити думки про мою нову роботу...

- Сили не вистачить! - спокійнісінько помітила Еліс та пирхнула. - Якби хтось не прогулював фізкультуру...

- Ой, можна подумати, ти на ній часто буваєш, - закотила очі я.

- У мене поважна причина - особиста неприязнь до місіс Філіпс, - з поважним виглядом помітила Еліс.

- Так, звісно, - я згадала перший урок фізкультури, коли місіс Філліпс змусила Еліс віджатись п'ятдесят разів через розмови під час розігріву. Про те, що я віджималась разом із подругою з тієї ж причини, гадаю, казати не потрібно...

...

- Алло, Едді? - я нервово всміхнулася й намотала ремінець сумки на стиснуту в кулак руку.

- Так, ти щось хотіла, Теа? - в його голосі майнуло хвилювання, що викликало в мене величезне задоволення. Він по голосу може вгадати, в якому я настрої. Боже, та це ж ідеальний хлопець!

- Мене взяли на роботу... - сповістила його я та потиснула плечима - дурнувата звичка, якої я ніяк не могла здихатися.

- Так це ж класно! - захопився Едді, і я відчула в його голосі щиру радість. - Нумо, розповідай, ким ти влаштувалася?

- Покоївкою, - відгукнулась я, кинувши короткий погляд на годинник на руці, й додала: - В мене за п'ятнадцять хвилин перший робочий день, можна сказати.

- Вітаю! - засміявся Едді. - Дай вгадаю: ти прийшла за годину до початку й тепер стоїш уся на нервах біля входу?

- Так... - зніяковіло відповіла я та опустила голову. - Мені страшно, Едді... А що як я не впораюсь?

- Просто не думай про це, - порадив хлопець. - Ти - найкраща, і це головне. Спробуй просто бути собою. Все буде добре, ось побачиш!

- Дякую, - я слабо посміхнулася. - Тримай за мене кулачки. До зустрічі!

- Бажаю успіху!

Я поклала слухавку, щасливо посміхаючись. Не знаю, що тягне мене до цього хлопця, але одне можу сказати напевно: він, здається, починає мені подобатися. Після стількох років дружби я дуже прив'язалася до Едді, і тепер кожен день, що його проведено без нього, стає неповноцінним.

Кинувши ще один погляд на годинник, я важко зітхнула, розуміючи, що вже час іти. Потрібний мені будинок був розташований в кінці вулиці, на самій околиці міста. Коли я підійшла до воріт, на яких красувалась табличка з потрібним мені номером, серце шалено забилось у грудях, а на чолі виступили краплі поту. Раптом виникло дивне відчуття чогось поганого, пов'язаного з цим будинком... Здавалося, переді мною постав вибір: увійти зараз чи піти геть, щоб ніколи не повернутись.

Боже, що за маячню я несу! Потрібно взяти себе в руки та зробити все, щоб отримати цю роботу.

...

Кілька секунд потому, як я натиснула на кнопку дзвінка, з динаміка пролунав сухий монотонний жіночий голос:

- Хто там?

- Це... Теа Грін, - відповіла я, злегка затнувшись. Склавши спітнілі від хвилювання долоні в замок, я терпляче чекала на відповідь. Нарешті голос промовив:

- Заходьте, міс Грін. Вас зустрінуть біля центрального входу.

Замок клацнув - і калитка відчинилася. Я несміливо увійшла у двір, озираючись навсібіч. Вузька доріжка вела до величезного будинку, того самого, який Еліс мені показувала на фото. Звідси він здавався ще величнішим, ніж з вулиці: темні стіни, правильні геометричні форми, довгі панорамні вікна на першому поверсі. Будинок виглядав дуже стильно та сучасно, проте подобатися мені не поспішав: надто похмура атмосфера літала навколо нього.

Вздовж доріжки росли підрізані в формі куль кущі, а від воріт вела широка дорога до підземного гаражу. Весь правий кут двору займав сад, посередині якого можна було помітити альтанку, частково сховану густим листям. Зліва ж знаходився ще один будиночок, напевно, для персоналу. Продовжуючи роззиратися навсібіч, я підійшла до ганку, піднялась масивними сходами та постукала в броньовані двері.

Кілька хвилин потому я почула клацання замка, і на порозі з'явилась молода дівчина років двадцяти п'яти. Одягнена вона була в темну сукню з довгим рукавом та білий фартух - класичну уніформу покоївки. Її волосся було гладко зачесане назад, а темні мигдалевидні очі дивились привітно, але все ж таки обережно.

- Ви міс Грін? - запитала покоївка, і я кивнула, ледь видавивши з себе посмішку. Тон був настільки беземоційним та млявим, що налаштовував проти цієї з виду гарної дівчини. - Йдіть за мною, - попрохала вона та впустила мене до будинку. Я помітила, що, крім зовнішніх дверей, тут були ще одні, теж залізні, з кількома замками. Таке відчуття, немов я потрапила до фортеці! Високий паркан, міцні двері... Не вистачає лише колючого дроту та великих вівчарок!

Всередині будинок виглядав ще краще, ніж зовні. Вузький коридор, заставлений полицями з різноманітними статуетками та вазами, вів до широких сходів на другий поверх, оминаючи їх з двох боків. Картини на стінах, усі в темних тонах, висіли хаотично та несиметрично, але немов підпорядковувались одній чіткій структурі, невидимій для непосвяченого спостерігача. Підлога з ледь видними візерунками не відрізнялась від кольору стін та стелі й блищала як новенька; на стелажах не було помітно ані сліду пилу чи бруду. Оце чистота!

Покоївка повела мене направо, де під сходами знаходились непомітні дверцята. Відчинивши їх, вона прослизнула у вузький коридор, який переходив у кручені сходи. Внизу знаходилось доволі велике приміщення, яке різко відрізнялося від інтер'єру першого поверху: блідо-сірі стіни та того ж кольору дивани, кілька скляних столів, діодні лампи на стелі. В центрі, на високому жорсткому пуфі, сиділа немолода вже жінка в тій самій униформі, що й моя провідниця. Волосся, зібране у скромний хвіст, вже торкнула сивина, зморшки біля очей та на лобі казали про те, що їй уже за сорок. Коли ми з'явилися, вона миттєво повернула голову та привітала мене легким кивком.

Моя провідниця теж схилила голову в шанобливому привітанні, а потім пішла далі коридором із безліччю проходів, що вели в різні боки, з яких час від часу вибігали покоївки, які поспішали у справах. Схоже, тут багато службовців: за час розмови я помітила, що, крім жінок у знайомій уніформі, тут були ще й чоловіки в чорних костюмах з голочки, дуже схожі на охоронців. Від усього тут, хоча й похмурого та непривітного, віяло естетикою та вишуканістю: в хазяїна будинку був гарний смак.

- Сідайте, - жінка показала мені на диван навпроти.

Похмуре оточення, здавалося, літало тут усюди, зливаючись навіть із мешканцями будинку. Так, наприклад, ця жінка нагадувала мені сувору леді з англійських романів, яка забороняє своїм молодим вихованкам залишати межі маєтку та відвідувати танці.

- Мене звуть Шарлотта Бром, я головна покоївка в цьому будинку, - вона зробила паузу, дивлячись на мене критичним поглядом, і я мимохіть захвилювалася, опустила очі та подумки проаналізувала свій зовнішній вигляд. Темно-сині джинси, біла сорочка в тонку чорну смужку, сіре пальто та легкий шарф - я навіть не задумувалась про те, що одягати... - Ви дуже привабливі, міс Грін, - нарешті уклала вона, і я почервоніла, не розуміючи цього занадто незвичного зауваження. - Я кажу це тому, що, як ви вже помітили, все в цьому будинку повинно відповідати статусу та смаку хазяїна, - цей натяк на те, що, будь я менш красивою, роботу віддали б іншій, вразив мене та викликав обурення, але сперечатись я не стала й просто кивнула головою. Ця робота потрібна мені, і я отримаю її за будь яку ціну. - Отже, я даю вам випробувальний термін - тиждень, - продовжувала жінка. - Ви працюватимете з понеділка по п'ятницю, починаючи з пів на шосту та закінчуючи о дев'ятій вечора. Такий графік вас влаштує, міс Грін?

- Так, звісно, - відповіла я і знову кивнула. Тоді Шарлотта простягнула мені контракт і, поки я дивилася його, сказала:

- У цьому будинку вам доведеться виконувати деякі правила, міс Грін... - вона зробила паузу, зітхнула, а потім додала: - Для вашого ж добра, - я здивовано підняла на неї очі, проте міс Бром, здавалося, цього не помітила. - По-перше, намагайтесь якомога менше контактувати з хазяїном будинку та його гостями, якщо такі будуть. Під час зустрічі з містером Андерсоном просто схиліть голову та не привертайте його увагу, - з кожним словом я дивувалася все більше й більше, а всередині зароджувалися дурні та іноді навіть жахливі підозри. - По-друге, всі кімнати на другому поверсі, крім вітальні та бібліотеки - їх вам покажуть - відвідувати не можна. Намагайтесь не з'являтися там, - вона зітхнула та, зморщивши лоба, замислилася, а потім промовила: - Підпишіть контракт, і я дам вам форму. Сподіваюся, ви не проти того, щоб почати вже сьогодні?

- Звісно, я візьмусь до роботи зараз же, - відповіла я, радіючи тому, що день виплати авансу - в контракті було сказано, що я отримаю його після випробувального терміну - наближається.

Узявши з журнального столу ручку, я ще раз пробігла очима документ, поставила свій підпис у правому нижньому кутку та повернула папери міс Бром. Вона відклала їх на стіл, устала та покликала покоївку, що саме йшла коридором.

- Віднесіть це до архіву, - міс Бром подала двічині контракт. - А ви, міс Грін, ідіть за мною.

І вона з королівською гідністю пішла в кінець коридору. Мене дивувала та захоплювала її манера тримати себе: пряма постава, складені в замок руки, високо піднята голова, стиснуті в тонку лінію губи, суворий вигляд, в якому відчувалося усвідомлення власної переваги над іншими...