Коли остання лекція скінчилась, ми з Еліс, жваво розмовляючи, вийшли на ганок. Моя рудоволоса подруга задоволено мружилась, дивлячись на весняне сонце, і підставляла його промінню оголені ключиці, а я одягла темні окуляри. Я люблю сонце, але чомусь не можу дивитись на нього просто так. До того ж, шкіра на обличчі у мене вигорає дуже швидко.

- Теа, по-моєму, у нас проблеми, - я з хвилюванням обернулась на стривожений голос подруги і теж застигла на місці та похолоділа. Неприємне поколювання у скронях і збите дихання змусили притриматись за перила ганку. У душі неприємно вкололо почуття провини.

Між студентами миготіла фігура Едварда, який уже помітив нас і поспішав уперед. На його обличчі застигла сувора маска чи то злості, чи то розчарування. Я ніколи ще не бачила його таким, у моїй уяві Едді завжди був веселим і безтурботним хлопцем, який просто не здатний на негативні емоції.

- Що ми йому скажемо? - нахилившись до мого вуха, прошепотіла Еліс.

- Правду, напевно, - так само тихо відповіла я, не зводячи винуватого погляду з кращого друга. Він був уже зовсім поруч і підіймався сходами ганку.

- Я вас залишу, - Еліс спробувала піти, але я схопила її за зап'ястя. Я не зможу говорити з ним наодинці!

- Ні, Еліс!

- Добре, - побачивши прохання у моїх очах, погодилась подруга.

- Теа, Еліс, - Едвард випірнув з-за спини якогось студента й представ перед нами з усе тим же похмурим виразом обличчя. - Я чекаю на пояснення.

- Вибач, що не сказала раніше, - я винувато опустила очі. - Я чесно не могла...

- Не могла зізнатись, що зустрічаєшся з іншим? - перепитав Едвард. У його голосі звучали гіркота й уїдливість, і я не могла зрозуміти, чого було більше. Десь усередині раптом боляче вколола підозра: зараз він не був схожим на самого себе й нагадував мені... Андерсона? Проте почуття провини у грудях завадило мені докорити йому. - Навіщо ти збрехала мені, коли я спитав прямо?

- Вони не зустрічаються, - влізла Еліс. - Теа потрапила у халепу, - дівчина перевела на мене співчутливий погляд.

- Пам'ятаєш, я казала тобі про неприємну ситуацію, у якій опинилася? - коли Едді ствердно кивнув головою, я продовжила: - Цей чоловік, Джеймс Андерсон, шантажує мене.

- Шантажує? - хлопець здивовано здійняв брови. - І тому ти...

- Не перебивай, - порадила Еліс.

- Я працювала покоївкою у його будинку. Спочатку все було добре, а потім я влізла у неприємності. Зустріла у коридорі якогось хлопця, він сунув мені у руки папку і наказав віднести до поліції. Я не встигла заперечити, хтось ішов до нас, тож злякалась і втекла.

Едвард слухав уважно і з кожним словом зморшки на його обличчі розгладжувались, а риси ставали вже не такими жорсткими. Еліс стояла, притулившись до перил, і роздивлялась носки своїх чобіт. З обличчя подруги я зрозуміла, що вона напружено роздумує, схоже, намагаючись скласти ланцюжок подій.

- Коли я повернулась додому з папкою, Андерсон уже чекав на мене. Він сказав, що якщо я не поїду з ним, то він віднесе до поліції відео, де я беру у хлопця папку, і звинуватить мене у крадіжці. Мені нічого не залишалось, окрім як погодитись на всі його умови, я підписала контракт, згідно з яким повинна була залишатись у його будинку... - від згадки про той день, коли я сиділа у кабінеті Андерсона перед розгорнутим контрактом, серце у грудях забилось сильніше, а до горла підступив відчай.

- І тому ти не хотіла зі мною бачитись? - здогадався Едді. У його голосі вже не було нічого, крім жалю і щирого співчуття. Може, мені лише здалося, що кілька хвилин тому він не дивився на мене з ворожістю?

- Так, - підтвердила я. - З того часу багато чого сталося. Я кілька разів намагалась піти, а остання втеча виявилась зовсім невдалою, - я підійшла до найважчої частини розповіді.

Як пояснити наш поцілунок? Я сама ще не розібралась у тому, що сталося, і не знаю, що відчувала тоді. Біль? Так. Радість? Так. Нерозуміння? Так. Подив? Так. Відразу? Ні.

- Він вислідкував мене за кредиткою. Коли я стояла на платформі й чекала на потяг, то ледь не звалилась на рейки, але Джеймс, - я не помітила, що назвала його на ім'я, хоча заклалась у розмові з Едвардом не робити цього, - врятував мене і... поцілував, - останнє слово я промовила майже пошепки і ледь задавила бажання провести долонею по губам. Цей поцілунок усе ще стояв у моїй пам'яті, я бачила все до мілких подробиць, пам'ятала цей солодкий смак його губ...

Я помітила, що і Еліс, і Едвард дивляться на мене, ніби очікуючи чогось, і поквапилась додати:

- Я одразу відштовхнула його.

Це була брехня. Джеймс відсторонився сам, взяв мене за руку і повів до машини. Уперше він не тяг мене за собою, а йшов поруч, як нормальна людина. Як я вже казала раніше, ми обидва не промовили і слова ні тоді, у машині, ні пізніше, у будинку.

- Вибач, що говорив так грубо, - нарешті промовив Едді. - Я не знав усього. Але... невже ти збираєшся і далі потакати його забаганкам? Теа, не можна...

- Іншого виходу немає, - перебила я і кинула на Еліс короткий погляд. - Рано чи пізно це все закінчиться, тоді я буду вільна.

Я сама у це вже не вірила, але знала, що повинна промовити ці слова. Нехай друзі думають, що зі мною все добре, так буде простіше відмовити їх від рішучих дій.

- Завжди є інший вихід, - заперечив хлопець. Я мала рацію: його не так просто переконати, як Еліс.

- Едді, я вирішила... - я затнулась і зблідла. Випадково кинутий за спину хлопця погляд зупинився на знайомій машині, яка припаркувалась неподалік. На машині Джеймса. Дідько! Чому він вирішив приїхати за мною сам саме сьогодні?

Ми з Еліс перезирнулись: вона помітила мій стривожений погляд і все зрозуміла.

- Давайте не будемо сперечатись, - примирливо сказала подруга і сліпуче посміхнулась. - Теа вже час іти, - вона повернулась до Едварда, - а ми з тобою можемо посидіти десь і все обговорити.

- Не замовляй мені зуби, - Едвард кинув на Хейлі прохолодний погляд. - Він приїхав сюди, так?

- Ні, з чого ти взяв? - брехня давалась Еліс набагато легше, ніж мені. Її очі здавались такими щирими, наче дівчина взагалі не знала слова "неправда". Я ж була вдячна долі за те, що зараз на мені сонячні окуляри, які ховають прикутий до автомобіля Андерсона погляд. Чоловік уже вийшов з машини і прямував у наш бік. Він був ще надто далеко, щоб я могла зрозуміти, куди він дивиться, але була майже впевнена, що його темні очі спрямовані саме на мене.

- Я піду. Вибач, Едді, завтра поговоримо, - я піднялась навшпиньки, щоб обійняти кращого друга. Його долонь ковзнула по моїй спині і зупинилась на талії, обійми вийшли надто довгими. Мені чомусь стало ніяково, у голові майнув спогад про те, як мене обхопили сильні руки Джеймса, як він із дивною легкістю підняв мене на руки і притиснув до грудей, як по його обличчю стікали краплі дощу...

Я відігнала ці думки геть і звільнилась з обіймів. Джеймс, з яким я ледь не зіштовхнулась на нижній сходинці, дійсно спопеляв мене погрозливим поглядом.

- Ти компрометуєш себе, - його погляд ковзнув повз, над моєю головою, а губи зімкнулись у щільну лінію. - Слідкуй за тим, як поводишся на публіці.

Я хотіла відповісти щось образливе й уїдливе, проте коли широка долонь Андерсона лягла мені на талію, все слова вилетіли з голови. Я підняла на нього здивований погляд, але чоловік відвернувся, так що я могла бачити лише його профіль і чітко окреслену вилицю.

Перед тим, як сісти в машину, я встигла обернутись на ганок коледжу. Еліс там уже не було, лише Едвард стояв і проводжав нас із Андерсоном довгим уважним поглядом. Його поза змусила мене злякатись: хлопець трохи сутулився, його руки напружено тремтіли, а груди важко підіймались.

Чомусь я більше не відчувала провини. Це моє життя і моє рішення, так чому я повинна звітувати перед кимось?

...

Я думала, що, повернувшись до будинку, сможу нарешті відпочити від усього і провести вечір на самоті, але цьому не суджено було збутися: міс Бром передала запрошення, точніше, наказ Андерсона спуститись до обіду і попросила не запізнюватись.

Зла, втомлена і голодна, я спустилась у їдальню, де вже сидів Джеймс. Він навіть не відірвав погляду від свого телефону, коли я увійшла, тому я не втрималась і зобразила на обличчі все своє невдоволення. З одного боку, мене радувало те, що вся увага чоловіка була сконцентрована на смартфоні, а з іншого - жахливо дратувало: навіщо було змушувати мене обідати разом з собою?

Під час їжі панувала мовчанка, яка скоро вже почала виводити мене з себе. Тоді я теж дістала телефон і заходилась дивитись повідомлення, сподіваючись хоч так підняти свій зіпсований настрій. Я помилилась: в Інстаграмі на мене чекав величезний і дуже неприємний "сюрприз" - неймовірна кількість гнівних коментарів і саркастичних натяків. Я стиснула зуби і відклала телефон. Якщо зараз висловлю Андерсону все, що про нього думаю, ні до чого хорошого це не призведе.

Мій погляд ковзав по заставленому тарілками з їжею столу і раптом натрапив на свіжий номер якогось журналу. Як я не помітила його раніше? Певно, занурилась у свої думки...

Я потягнулась за журналом, але завмерла, як тільки побачила виділений яскраво-червоним шрифтом заголовок.

"Теа Грін - нова коханка чи дівчина мрії?"

Тут уже невидима межа терпіння, що стримувала мене від нервового зриву, обірвалась і дозволила виплеснутися назовні всьому моєму гніву. Я різко скочила і кинула журнал на стіл. Джеймс неохоче, але з часткою цікавості відірвав погляд від екрана й підняв очі на мене.

- Я... - задихаючись від люті, почала було я, та він мене перебив:

- Сядь.

- Пішов ти! - процідила я і кинулась до дверей.

Як же мене все це дістало! Мало того, що я все ще залишаюсь полонянкою, так тепер ще й стала об'єктом насмішок і ненависті, а все тому, що якомусь нахабному мерзотнику хочеться пограти у романтичні стосунки!

Важкі кроки за спиною дали мені зрозуміти, що так просто піти не вдасться. Я, все більше і більше дратуючись, зупинилась посередині коридору і різко обернулась до Джеймса. Моя рука випадково зачепила одну з ваз, що стояли на полиці - і та зі дзвоном упала на підлогу, розбившись на маленькі шматки.

З хвилину я бездумно роздивлялась ці уламки, милуючись грою сонячного проміння у пошкодженому фарфорі. Із роздумів мене вивів голос Андерсона - тихий, холодний, із прихованою погрозою. Так умів говорити лише він...

- Це була ваза китайської роботи.

Роздратування і злість миттю повернулись, і я перевела палаючий люттю погляд на Андерсона. На його обличчі жодної емоції - лише холодність і байдужість. Я мимоволі порівняла його з розбитою вазою: чоловік дійсно нагадував бездушну статую. Бісів порцеляновий кретин! Невже так складно виказати хоч маленьке почуття? Посміхнутись, здивовано пирхнути, розізлитись... Проте я знала: варто вивести його з себе - і здіймається буря, яка легко змете мене, наче картонний кораблик.

Коли кораблі йдуть у море, вони знають, що можуть загинути. Я теж знала і ризикувала. Навіть, ні, напевно мені було чхати на все: у глибині душі я хотіла, щоб цього разу він убив мене й усе скінчилось.

- Китайська... - замислено протягнула я. Його, схоже, дійсно хвилювала зараз лише розбита ваза. Гірке розчарування охопило мене, розпалюючи у душі вугілля згаслої ненависті. - А ця? - я взяла з полиці тонку високу вазу дивної форми з рисунком на боці, покрутила її у руках, скосила очі на чоловіка і розжала пальці.

Дзинь.

Витвір мистецтва перетворився на купу нікому не потрібних уламків на підлозі. В очах Андерсона запалав гнів, проте обличчя його все ще лишалось спокійним.

Я з майже диявольським задоволенням посміхнулась, потім провела пальцями по черговому шедевру гончарної майстерності. Джеймс повільно зімкнув кулаки, жилка на його шиї натягнулась до межі.

- Дорога, так? Знаєш, нехай це буде платою за всі мої послуги. Скільки коштує бути твоєю дівчиною на публіці? Може, ще кілька ваз?

Я схопила за ручку глечик, схожий на ті, що малюють у руках давніх римлян на картинках дитячих енциклопедій. Секунда - і він летить униз. Я гірко посміхаюсь і відчуваю, як до горла підступає істерика.

Чоловік рішуче насувався на мене. Я заходилась відступати (добре, що у кількох метрах за спиною були двері), одночасно скидуючи на підлогу все, що траплялось під руку. І ось, коли я вже майже дісталась дверей, а Андерсон був зовсім близько, я відчула, як втрачаю рівновагу, і послизнулась на одному з уламків, які розлетілись по всьому коридору.

Я вже підготувалась до того, щоб упасти прямо на гострий порцелян, проте останньої миті Джеймс кинувся вперед і однією рукою утримав мене за зап'ястя, а іншою підхопив за талію, не даючи впасти. Варто мені було глянути йому в очі, як уся злість раптом зникла, а палаюча всередині пожежа потихеньку згасла. Якщо зараз у його очах не щира турбота, то я визнаю, що зовсім не вмію розбиратись у людях.

Боги, чому він постійно змінює свій настрій?! Невже складно внести у життя хоч крихту стабільності?

Я дивилась на Джеймса не в силах відірвати погляд, а підсвідомість шепотіла: ось він, той самий момент із фільмів, коли між головними героями миготить невловима іскра пристрасті. Може, кілька годин потому я буду сидіти у себе в кімнаті і запевняти себе, що то маячня, але це буде потім, не зараз, коли його рука торкається оголеного клаптика шкіри на моїй спині, коли його обличчя всього в кількох сантиметрах від мого, коли його очі дивляться на мене так гіпнотично...

- У тебе явно нездорова пристрасть до падінь на гостре скло, - видихнувши, прохрипів він. Я проковтнула ком, що застряг у горлі, і зробила спробу посміхнутись, та вийшло лише нервово смикнути кутиком рота. - Сьогодні ввечері поїдемо на вечірку мого друга, - Андерсон різко поставив мене на ноги, випростався і перейшов на офіційний тон. Мене така зміна захопила зненацька, тож я не встигла навіть заперечити. - Будь готова о сьомій.

Я проводила його приголомшеним поглядом, не в силах рушити з місця. Він навіть не глянув на розбиті мною вази, лише біля самих дверей раптом зупинився, пнув носком чобота один з уламків і недбало, байдуже помітив:

- Підробка.