Я не без зусиль розплющила очі. Важкість у голові не давала нормально мислити, тому я ніяк не могла зрозуміти, чи дійсно все навкруги занурено в темряву чи це мені лише здається. Разом зі смутним відчуттям реальності прийшов і жагучий біль у лівому зап'ясті, немов шкіру там різали мільйонами мілких кинджалів, і я б обов'язково закричала, якби могла. Жахлива слабкість охопила мене, ні, вона немов була зі мною з самого початку, немов я народилась такою - слабкою, безпорадною, не здатною видати і звука.

Кілька секунд потому туман у голові розвіявся, хоча жагучий біль все ще змушував серце скажено колотитись у грудях; очі звикли до темряви, що панувала навкруги, і я змогла роздивитись перед собою два розмитих силуети. В якусь секунду я навіть вирішила, що один із них - Джеймс, але варто було йому заговорити, як це оманливе враження розвіялось, хоча голос і нагадував знайомий грубий баритон.

- Сподіваюсь, на цей раз помилок не буде, Г'ю, - з ледь помітного коливання в темряві я зрозуміла, що він кивком голови вказав на мене, і я зраділа тому, що мене вважають все ще непритомною. Голос належав Ітану Андерсону, в цьому я могла заприсягтися! Отже, недарма я поставилась до нього так недоброзичливо!

- Звісно, містере Андерсон, - відгукнувся інший голос.

Я мимохіть здригнулась, почувши його. Я надто гарно запам'ятала звук цього голосу в той день, коли мене ледь не викрали на вулиці біля клубу! Людина із татуюванням змії. Моє нічне марення, чий призрак не один раз був у думках, змушуючи здригатись від жаху.

- Цей скотина-доктор заприсягнувся, що слідство не знайде нічого, навіть якщо цього дуже захоче, - я майже фізично відчула, як він злорадно усміхається і коситься в мій бік небезпечно сяючими очима.

У тому, що наміри в Ітана зовсім не благородні, я навіть не сумнівалась. Рука пекельно боліла, тепер я відчувала, що вже накопила в собі достатньо сили, щоб закричати, але зусиллям волі зціпила зуби і лише беззвучно тремтіла в темряві.

- Дивись, щоб не вийшло як минулого разу, - з відвертою загрозою попередив Андерсон. - Ви ледь не зірвали весь план.

- Хто ж знав, що механік останньої миті злякається, - сплюнувши і вилаявшись крізь зуби, процідив другий чоловік. Його голос знову змусив мене здригнутись. - Довелося заплатити йому вдвічі більше, щоб він все-таки підлаштував ту бісову аварію.

- Слідів не залишили? - вже спокійніше спитав Ітон.

- Можете не хвилюватися, містере Андерсон. Усе чисто.

- Прекрасно, - задоволено вивев Андерсон. - Міс Грін, схоже, ще не отямилась?

Моє серце майже зупинилось. Ніколи ще я не докладала стільки зусиль, щоб прикинутись сплячою! Здавалось, немов один невірний судомний подих - і мені кінець. Хто знає, що буде, якщо вони дізнаються, що я чула їхню розмову?

- Зараз подивимось, - відгукнувся чоловік із татуюванням і присів навпочіпки біля мене, а потім грубо струснув за плече. Я безвольно піддалась і з'їхала вбік по стіні, відчувши під рукою щось липке і тепле. Це... кров?

І раптом мене відвідала жахлива думка. Відкривши повіки, я кинула швидкий погляд на ліву руку і похолоділа: навіть у напівтемряві можна було роздивитись дві темні смуги на зап'ясті, з яких повільно текла в'язка темно-червона рідина.

Усі раніше сказані репліки стали складатись у моїй голові, немов частки пазлу, відкриваючи картину, що змусила волосся на голові стати дибки від страху. Що як Ітан Андерсон вирішив отримати всі батьківські гроші? Вони говорили про аварію і підкупленого механіка, а Себастьян Андерсон сьогодні повинен був летіти до Гонконгу. Якщо йому вдалося підлаштувати аварію і вбити батька, то єдиною перепоною на шляху до багатства залишаюсь я. Зараз він перерізав мені вени, щоб виставити все як самогубство. Адже в моїй медицинській картці вже зафіксовано випадок у ліфті, коли мене лише дивом врятували...

Не стримавшись, я злякано розплющила очі, судомно скрикнула і спробувала відповзти якомога далі від ціпких пальців чоловіка з татуюванням.

- А, отже, ти вже прокинулась? - злісно проскреготів він і одним ривком посадив мене на місце. Тільки зараз я зрозуміла, наскільки слабка: сили з кожною секундою залишали мене, немов із кожною новою струйкою крові з порізів витікала моя енергія, моє життя... - І скільки ж ти притомна, маленька погань?! Скільки ти вже встигла почути?! - допитувався він, сидячи навпроти мене і спопеляючи поглядом глибоко посаджених очей.

- Залиш її, Г'ю, - перервав його Ітан. Він теж присів поруч зі мною навпочіпки і, на мій подив, привітно усміхнувся. - Ну привіт, Теа.

- Відпустіть мене, - тільки і змогла прошепотіти я.

"Звісно, так вони тебе і послухають!" - докорила я сама собі. Це, напевно, найдурніше, що тільки можна було сказати йому у відповідь! Могла б придумати щось більш переконливе, наприклад, пригрозити помстою Джеймса чи...

Я завмерла, немов в'язень, що чує, як у замку повертається ключ. На мені ж була та сама підвіска, за допомогою якої Джеймс вистежив мене, коли я втекла з лікарні! Що як йому спаде на думку перевірити моє місцезнаходження? Може, він ще зможе знайти мене!

- Люба моя Теа, - із притворним жалем відгукнувся Ітан, але я слухала його неуважно, все ще розмірковуючи над маячком у підвісці. Думки важко повертались у голові, вони немов занурились у в'язку рідину і тепер ніяк не могли з неї вилізти. - Мені зовсім не хочеться так із тобою чинити, але, на жаль, я вимушений усунути тебе... як вельми прикру перепону і непотрібного свідка, - він знову насмішкувато посміхнувся, і я ледь стримала відразу. Ця людина - Диявол у плоті, що стільки років міг прикидатись гарним сином, а потім обманув свого батька і вбив його... Як Земля взагалі носить таких людей? Виявляється, справжнім чудовиськом є не Джеймс, а його брат!

"А звідки ти знаєш, що він вчинив би інакше?" - обережно помітив внутрішній голос, але я рішуче відігнала цю думку. Історія не потерпляє умовного способу дії. Джеймс - це Джеймс, такий, який є. Я могла б судити його за вже скоєні вчинки, проте не можу звинувачувати в тому, чого він не робив.

Ітан, немов прочитавши мої думки, гидко усміхнувся і продовжував:

- Ти що, дійсно думаєш, що Джеймс закоханий у тебе, дурепо? - я здригнулась, розриваючись між бажанням гукнути йому в обличчя, що не повірю жодній його брудній брехні, і вже звичними сумнівами. - Він приїхав до Нью-Йорку лише для того, щоб знайти тебе і обдурити, а ти сама потрапила в його тенета. Бідолашна малютка Грін, що закохалась у чудовисько...

Чому я повинна слухати придурка, який хоче мене вбити? Він бреше. Він скаже що завгодно зараз, щоб зробити мені ще більш боляче.

- Він не чуд-довисько, - ледь ворочаючи язиком, відповіла я. Незважаючи на слабкість і запаморочення, я знайшла в собі сили сказати це. - Ч-чудовисько - ц-це ти...

- Чому ти думаєш, що мій брат чимось відрізняється від мене? - немов не розчувши мої слова, вів далі Ітон, а Г'ю сидів поруч і вивчав моє обличчя з підступною усмішкою. Я не без зусиль змушувала себе не кидати погляди в бік його татуйованої руки, але виходило погано: жагучо-чорний візерунок невмоливо привертав мою увагу. Це татуювання більше пасувало б Ітану, що сидів навпроти мене, немов кобра, що приготувалась до стрибка. - Він так само готовий заради грошей піти на все. Сліпо вірити його словам - смішно.

- Я не вірю тобі, - слабко відгукнулась я. На біль я майже не звертала уваги - він став уже звичним і не таким сильним. Чи, може, я просто повільно втрачаю свідомість?

- Дарма. Він, напевно, наговорив купу ласкавих слів після того, як дізнався, що батько залишає половину спадку тобі, - він доброзичливо усміхнувся, а я раптом застигла, вражена раптовою думкою.

Коли я сказала Джеймсу, що відмовляюсь від спадку, він розгнівався, чого я ніяк не могла пояснити... А що як причина цього - його надія, що після смерті Себастьяна Андерсона я все одно рано чи пізно повернусь до нього? Адже я б, напевно, так і зробила...

Ні. Не може бути. Виключено.

- Твоя мати була набагато розумнішою, - розтягуючи слова, продовжував Андерсон. - Вона втекла і наостанок - як іронічно - допомогла мені. Гадаю, батько почав ставитись до Джеймса так холодно саме тоді, коли вона сказала, що боїться цю дитину.

Я прикрила очі і ледь стримала сльози. Сподіваюсь, Джеймс помститься цьому покидькові. Боже, єдине, чого я зараз хочу - щоб Ітан Андерсон програв. Незважаючи на всі свої хитрощі, щоб відчув біль, якого йому може завдати лише поразка. Він стільки лицемірив перед усіма, що тепер його істинне обличчя буде ще більш жахливим.

- А потім Джеймс підірвав склад наших головних конкурентів, і я зробив усе, щоб батько дізнався про це. Додав до жертв ще кілька молодих дівчат - і образ безжального монстра готовий.

Я ковтнула і знову широко розплющила очі. Що він сказав? Джеймс... О Боже, якщо це правда... Джеймс дійсно підірвав склад, де знаходились люди? Я всією душею хотіла вірити в те, що це не так, але знала: молодший з Андерсонов міг так вчинити і вчинив, тому що це було в його інтересах. Серце пронизав миттєвий біль, і я тільки безпорадно схлипнула, що викликало посмішки на обличчях Ітона і Г'ю.

- О, вибач, ти, певно, не знала... Звісно, Джеймс не посвячував тебе в темні боки своєї біографії, а батько посоромився сказати, - його приторно-співчутливий тон лише підлив масла у вогонь. - Бідолашна, наївна дурепа Грін. Я ще довго можу розповідати тобі про маленькі пустощі Джеймса, якого ти так обожнюєш...

- Я вс-с-се од-дно... - почала я, але договорити вже не змогла. Обличчя чоловіків на мить зникли, а потім знову з'явились, але вже розмиті і такі тьмяні...

- Усе одно будеш кохати його? - здогадався Андерсон. - Що ж, тобі недовго залишилось, - він видав щось на кшталт насмішкуватого форкання, а Г'ю натягнуто розсміявся. Його грубий голос ехом відгукнувся у вухах, мені захотілось закрити їх долонями, та я не могла ворухнути і пальцем. - Може, коли-небудь я напишу сценарій для сопливого серіалу про кохання - ви з Джеймсом якраз підійдете на роль головних героїв, - і знову сміх, такий неприродній і гидкий, що з'являється відчуття, немов ти сидиш по вуха у бруді... Ні, це не бруд - це кров, що заливає підлогу піді мною. Її так багато, що джинси і кардиган одразу ж промокають знизу, а шкіру неприємно холодить темна рідина.

- Містере Андерсон, час, - нагадав Г'ю, коли сміх хазяїна стих. Паршива собака!

- Ми б іще побалакали, - шершаві пальці Андерсона торкнулись моєї щоки, від чого захотілось смикнутись і забитись у куток, немов мене торкалась не людина, а слизька змія, - але, на жаль, нам час іти. Час навідатись до коханого братика.

Я почула, як обидва чоловіка підвелись на ноги, і безпорадно вронила голову на груди. Хотілось волати, кричати, щоб не сміли чіпати його, нарешті просто ридати з відчаю, а вдавалось лише безпорадно напівлежати біля стіни і провалюватись у непритомність. Я вже відключилась, чи це темрява навкруги така густа? Як же хочеться спати... Просто заплющити очі, ні про що не думати, зануритись у безодню вічного спокою... І цей біль здається не таким неприємним, тільки тіло чомусь налилось свинцем, і щось всередині немов тягне до дна...

Напевно, саме так і виглядає смерть. Я не чула голосів Ітана і Г'ю, хоча була впевнена в тому, що вони обов'язково промовили на прощання щось уїдливо-насмішкувате; залишилось лише всепоглинаюче бажання заснути. Мої повіки важко закрились, а свідомість усе ще не згасла, немов я останніми силами трималась за життя. Я намагалась викликати в голові образ Джеймса і ніяк не могла згадати знайомі риси, хоча раніше вони з'являлись перед очима при одному лише звуці його імені. Адже померти з останньою думкою про нього - найромантичніше, що могла б придумати Еліс.

Еліс... моя бідолашна подруга, що більше ніколи мене не побачить і, напевно, навіть не дізнається всієї правди. Вона буде думати, що я покінчила з собою через нещасливе кохання, що в усьому винен Джеймс, буде ненавидіти його до кінця свого життя... Весь світ буде його ненавидіти, коли дізнається подробиці брудної історії. Впевнена, Ітан виставить свій тріумф на загальний огляд, буде розпинатись перед журналістами і говорити, що йому шкода, він переконає весь світ у тому, що Джеймс - чудовисько.

А хто він, власне? Якби я була стороннім спостерігачем, що знає правду, то ким би назвала його? Невже Джеймс кращий за Ітана? Я нічого не знаю про нього, бачу лише те, що лежить на поверхні. Адже чудовисько, яке кохає, не перестає бути чудовиськом.

Чи кохав він мене? Може, я все-таки стала пішаком, непотрібною лялькою в давно зіграному спектаклі, пустишкою, черговою закоханою дурепою в його колекції? Може, він ненавидів мене і ненавидить зараз. Зневажає. Насміхається. Може, я так і не змогла похитнути його холодне серце, і він викинув мене за непотребом... Але це вже неважливо.

Я покохала його. І цього достатньо.