Варто було мені опинитись на вулиці, вся моя рішучість і стійкість випарувалися. Навіть миттєве почуття торжества не могло заглушити ревнощі в грудях. Тепер я зрозуміла, що зробила лише гірше: Джеймс залишився з нею, можливо, зараз він допомагає їй стерти шампанське з зіпсованої сукні... Я зробила Керол жертвою, яку залишається лише пожаліти!

- Це було круто!

Я обернулась на чоловічий голос, що належав тому, хто хотів поцілувати мою руку. Його майже ще дитяче обличчя з першого погляду здалося мені відкритим і чесним, воно одразу вселяло симпатію і довіру, але варто уважніше придивитись - і одразу видно було щось по-котячому хитре і бешкетливе. Мабуть, навіть у рисах Джеймса не таїлось стільки лукавства і гарно замаскованої небезпеки.

- Дякую, - якомога ввічливіше відгукнулась я. Мені раптом стало соромно за виходку Джеймса під час нашого першого знайомства, а до незграбності додалось злості на Андерсона: чому він може вести себе, як власник, а я - ні?

На вулиці помітно похолоднішало, тому я обхопила себе руками і потерла пальцями вкриту мурашками шкіру. З'явилось бажання повернутись всередину, в теплий зал, але я відігнала цю думку. Краще буде викликати таксі й повернутись у номер.

- Наше перше знайомство так і не склалося, - з усмішкою, що загнала мене в фарбу, промовив він і простягнув мені долоню для потискання. - Колін Рей.

- Теа Грін, - я потиснула простягнуту руку і, трохи подумавши, додала: - Прошу вибачення за поведінку Джеймса. Він трохи...

- ... грубий і холодний? - закінчив замість мене Колін і розсміявся. Я кинула на нього незрозумілий погляд і зніяковіло спохмурніла: такий сміх змушував відчувати сум'яття. - Ми набагато більше за тебе знаємо цього самозакоханого павліна і звикли до його поведінки, - пояснив він.

Я кивнула і відвернулась. Цей хлопець вселяв деякі підозри, проте з вигляду здавався приємним співбесідником, що вправно привертає увагу слухачів. Не знаю, чому я раптом стала такою обережною і нелюдимою: можливо, довге спілкування з Джеймсом все ж сказалось на моєму характері. А може, я нарешті зрадила своїй природній наївності?

- Тобі холодно? - помітивши, що я злегка тремчу від пронизуючого наскрізь вітру, з хвилюванням спитав Колін.

Я заперечно похитала головою і хотіла завірити його, що все добре, проте Рей уже знімав з себе піджак - темний, у мілкий білий горошок. Як дизайнер, я одразу ж оцінила якість і стиль цієї речі: в хлопця, схоже, гарний смак. Річ майже підійшла мені по розміру, і я мимохіть згадала, як майже тонула в сорочці Джеймса. На мить мені захотілось все-таки повернути піджак, та потім злість на Андерсона взяла верх.

- Дякую, - я несміливо посміхнулась і щільніше закуталась у приємну на дотик тканину.

Хто ж винен у тому, що Джеймсу не до мене? Він, певно, досі допомагає міс Мітчелл здихатись плями на сукні! Від цієї думки в мені знову закипіли ревнощі, і я стиснула клатч у руках, немов хотіла роздавити його. Рей, схоже, помітив це, і не втримався від іронічного коментаря:

- Схоже, ти вже встигла наслухатись місцевих чуток про любовні походження молодшого Андерсона?

Я метнула в його бік лютий погляд. Він явно знущався з мене і спеціально підливав масла у вогонь!

- Звістка про ваші стосунки стала справжньою бомбою цього сезону, - хлопець довірливо схилився до мене і підморгнув. Це чомусь вивело мене з себе: одразу згадались ті дні, коли я вимушена була зображувати дівчину Андерсона.

- Мене не хвилює думка оточуючих, - відрізала я і подарувала співбесіднику крижаний погляд. - І твоя так само.

- Схоже, Джеймс встиг заразити тебе своєю грубістю, - Колін скривився, немов образившись, але лукаві нотки виказали його притворство. - Знаєш, мене дивує, що ти така... спокійна, - повільно сказав він, немов підбираючи слова. Я питально здійняла брови, і Рей пояснив: - Усі знають, що Керол давно задивляється на гроші Андерсона. До того ж, чи не думаєш ти, що він раптом стане порядною людиною?

Я піджала губи і ледь втрималась, щоб не відповісти черговою грубістю. Дивно, та всього хвилину тому я була налаштована на мирну і приємну бесіду... Схоже, Джеймс заразив мене не лише неввічливим ставленням до людей, а й різкими перепадами настрою!

- Я не думаю, що обговорювати своє особисте життя з малознайомою людиною - гарна ідея, - нарешті сказала я, коли мовчання стало нестерпним. Піджак на плечах уже не був таким приємним на дотик, мені захотілось скинути його на землю й відіпхнути подалі від себе.

- Ми можемо познайомитись ближче, - Колін розплився в чарівній посмішці, у якій майже неможливо було відчути фальш. - Я можу підвезти тебе до готелю! - він галантно подав мені руку й питально здійняв брови. На секунду в мені прокинулось бажання погодитись і поїхати з Реєм, щоб помститись Джеймсу. Він усе ще всередині, а отже, досі зайнятий Керол...

Боже мій, що я несу! Мені раптом стало жахливо соромно лише за те, що я подумала про таке. Ні, я не стану такою, як Андерсон! Нехай розважається з ким хоче і де хоче - це не означає, що я повинна вчинити так само.

- Прошу вибачення, але я змушена відмовитись, - я поправила зачіску і вичавила з себе посмішку.

- Тоді, може, танці розтоплять кригу твого серця? - Колін рухом голови вказав мені за спину, на відчинені двері, що вели в залу, де проходив бал. Звідти лунала приємна мелодія - здається, щось із творів Баха.

- Вона не танцює.

Тихий баритон з нотками злості, замаскованої під крижаним спокоєм. Як же не впізнати цей голос? Я рвучко обернулась і всіма силами спробувала зберегти непроникний вираз обличчя. Андерсон повільно наближався до нас, поправляючи манжет на рукаві піджака, а його очі, два абсолютно темні провали, були прикуті до піджака на моїх плечах.

- Джеймсе, не будь таким нудним!

Колін встав поруч зі мною. Його, здавалось, зовсім не лякав грізний вигляд Андерсона. Я теж раптом зрозуміла, що зовсім не боюся. Якщо раніше такий погляд міг прикути мене до місця і змусити запанікувати, то зараз він викликав лише непояснену злість.

Коли Джеймс нарешті опинився поруч, він без зайвих слів одним ривком зірвав з моїх плечей піджак і недбало кинув його Коліну, супроводивши грізним: "Іди до дідька". Рей, на мій подив, не став заперечувати і легкою ходою пішов до зали. Я проводила його здивованим поглядом, міркуючи про те, що навіть цей з вигляду такий відчайдушний і сміливий хлопець не став зв'язуватись із Джеймсом.

- Ти думаєш, що робиш? - Андерсон намагався здаватись байдужим, та на цей раз звичайне хладнокрів'я його зрадило. Це викликало в мені щось на кшталт торжества і злобного задоволення: все-таки і мені вдалося змусити його ревнувати. - Вас могли помітити журналісти.

- Вас із Керол також могли сфотографувати, - холодно відгукнулась я і глянула на нього знизу вверх, повністю скопіювавши адресований мені колючий погляд.

- Всередину фотографів не пускають.

- Отже, я можу піти потанцювати з Коліном у залі?

Наші погляди перетнулись, і напруга, що зібралась у повітрі, стала майже фізично відчутною.

- Не грай з полум'ям, Грін, - попередив він.

- А ти мені не наказуй, Андерсоне, - таким само тоном відповіла я і злегка підняла одну брів в очікуванні його реакції.

Вона, на жаль, виявилась трохи несподіваною: Джеймс схопив мене за зап'ястя і потяг у темний куток подвір'я, де нас не могли чути або бачити журналісти і гості вечора. Я скрикнула від болю, але Андерсон, схоже, навіть не помітив цього: він змусив мене притулитись до холодної білої стіни будівлі, а сам став навпроти.

- Що ти робиш? - прошепотіла і озирнулась навсібіч. Ревнощі, роздратування і бажання розплакатись прямо зараз пекельною сумішшю атакували мене і змушували повільно втрачати контроль над собою. - Думаєш, сюди журналісти вже не дістунуться?

Коли я спробувала відійти вбік, руки Джеймса торкнулись стіни з обох боків від моєї голови й закрили всі шляхи до відступу.

- Чому його піджак був на тобі? - розмірено промовив Андерсон. Він все ще намагався залишатись непроникним і байдужим, проте я безпомилково вгадала за цією невдалою маскою безмежну лють.

- А чому ти танцював із нею? - парирувала я.

- Відповідай, коли питаю, - чоловік стиснув руки в кулаки.

- А то що? Знову вдариш мене, замкнеш у комірчині, змусиш підписати черговий контракт? Що ти мені зробиш? - я вперлась руками йому в груди і рішуче відштовхнула. - Що, так складно сказати: "Вибач?" Складно зрозуміти, що ти виставив мене посміховиськом перед усіма цими людьми?

- Я повторю своє питання, - він стиснув зуби і опустив голову, щоб я не встигла помітити гримасу люті на його обличчі. - Чому...

- Тому що мені було холодно! - спокій нарешті зрадив мене, і голос майже зірвався на крик. - А ти був так зайнятий цією стервою, що я не стала тебе відволікати!

Андерсон ще нижче опустив голову, але не від усвідомлення своєї провини, ні, йому, певно, набридло вже слухати мої докори! Це викликало в мені нову хвилю обурення. Я мовчала, коли він днями був невідомо де, мовчала, коли він ігнорував мене, я вибачила йому все: знущання з себе, обман, зраду - а це вже занадто. Разом зі злістю прийшло й усвідомлення того, що мої слова все одно нічого не змінять. Що б я не казала - він залишиться таким, яким є. Все залишиться таким, яким є. Невже він ніколи не зможе почути мене й зрозуміти?

- До біса все, - проковтнувши слину, тихо промовила я і відійшла вбік, щоб підставити обличчя холодному вітру. - Я не хочу говорити, Джеймсе. Зустрінемось у готелі.

Андерсон, схоже, не вважав цю розмову закінченою. Він миттєво обхопив мене за талію і змусив зробити крок назад.

- Якщо тобі є що сказати, говори, - наказав - а звучало це саме так - він.

- Навіщо? - одразу ж відгукнулась я. - Ти мене все одно не чуєш. Тебе турбує лише те, що думаєш чи говориш ти, на інших тобі начхати.

Це, напевно, перший раз, коли я звинувачувала його в чомусь без криків і сліз. Чомусь від цього не ставало легше: немов це були не мої слова, не крик душі, а просто безглузде мовлення заводної ляльки, безпочуттєвої статуетки. Так, немов я була однією з тих розмальованих дівчат на вечірці.

- Я не стану вибачатись перед тобою, - нарешті відповів він.

- А я і не потребую вибачень.

Наші погляди знову зустрілись. Про що він зараз думає? Може, хоче скоріше покінчити з цією розмовою і позбутись мене? Що як я знову помилилась, повіривши йому? Десь усередині ворухнулась думка кинути його зараз, залишити назавжди, щоб припинити ці муки. Невже короткі хвилини щастя, які ми переживали, варті завданого болю? Скільки ще я можу зносити його холодність, його жорсткий характер, його перепади настрою і лють, що знищує все навкруги?

- Теа! - Джеймс схопив мене за руку, коли я знову спробувала піти, немов прочитавши мої думки. В його голосі вже не було тієї впертої люті, що виводила мене з себе, в ньому прозвучали лише нотки гіркоти. Так, немов він розумів, про що я думаю...

- Відпусти мене, Джеймсе, - я завмерла в напівоберті, щоб він не міг бачити моє обличчя.

На подив, сліз не було: всі вони давно висохли. Я так сподівалась, що він зміниться! Останні кілька днів пролетіли, немов прекрасний сон, а тепер я повернулась у сувору реальність. Цей чоловік ніколи не зрадить свої звички, його серце назавжди залишиться холодним і черствим. З чого я вирішила, що там могло знайтись місце для кохання? Так, у глибині душі я сподівалась, що стану тією, хто розтопить серце Джеймса Андерсона, проте що як такої людини взагалі не існує? Я жаліла його за самотність, а невже йому було погано? Можливо, я дійсно більше не потрібна йому.

- Ти так часто говорила, що ненавидиш мене... - тихо промовив Андерсон, і мене схвилювали нотки, що прозвучали в його голосі. Дивна туга, немов усвідомлення чогось невідворотного і жахливого, відголоски внутрішньої боротьби, і гіркота, всеобіймаюча і всепоглинаюча, та, що змітає все на своїй дорозі, змушує захлинутись у власному болю. - Чому ти все ще зі мною?

Я прикрила очі і до болю закусила губу. Чому?

- Дивно, так? - тихо спитала я, обертаючись до Джеймса. Андерсон моргнув і спохмурнів, вивчаючи мене уважним поглядом. - Як думаєш, скільки ще я зможу терпіти, Джеймсе? Ти немов спеціально робиш усе це, намагаєшся наблизитись до межі, де уривається мій терпець.

- Я знаю, - він гучно зітхнув і підняв очі до засіяного зірками неба. - Дідько, навіщо ти взагалі з'явилась у моєму житті?

- Ти сам почав усе це, - заперечила я.

- Якби я знав, чим усе скінчиться... - він запустив руки у волосся і заплющив очі.

- Звільнив би мене першого ж дня? - гірко всміхнулась я. - Не говори мені про те, що хочеш захистити мене. Ти робиш усе заради себе, Джеймсе... Давай, скажи мені: "Все скінчено!" Скажи, якщо так цього хочеш! Ти робиш усе, щоб я пішла, так чому...

Я не встигла договорити. Джеймс раптом підхопив мене за талію і підняв у повітря, а потім поцілував. Я опам'яталась лише кілька секунд потому і вже хотіла відштовхнути його, але Андерсон відсторонився сам і, все ще продовжуючи притискати мене до себе, прошепотів:

- Я не хочу, щоб ти йшла. Ти потрібна мені.

- Я не вірю, - так само тихо відповіла я і притулилась лобом до його щоки.

- Ти потрібна мені, - повторив він ще тихше, так що я ледь розчула ці слова.

Я могла б піти. В мене було багато шансів повернутись до нормального життя, кинути його, залишити потопати у власній холодній злобі, навіть зараз я могла б припинити це безумство і піти, але щось усередині говорило, що я не зможу цього зробити. Не тому що я так прив'язана до нього, не тому що кохаю його до безумства... Просто без мене він знову опуститься на саме дно, стане тим, ким був у перший день нашого знайомства. Скільки б я не казала собі, що змінити його неможливо - я помилялась... Лише зараз я раптом зрозуміла, що дійсно потрібна йому.

- Пообіцяй, що тепер усе буде по-іншому, - попросила я і підняла голову, щоб глянути йому в очі.

Джеймс торкнувся моїх губ легким поцілунком і відповів так само тихо: "Обіцяю".