- Щось будеш? - Едвард вправно уникав мого погляду і вивчав свої зціплені у замок долоні, які лежали на тонкій світло-блакитній папці. Цікаво, це все щире чи вдаване хвилювання?

- Ти хотів мені щось сказати, - нагадала я і підняла уважний погляд на хлопця. Той нервово посмикався на місці, а кілька секунд потому взяв себе в руки і теж подивився на мене.

- Я з самого початку не довіряв цьому Андерсону, - заговорив Едвард, і в його очах блиснула та неймовірна злоба, якої я так боялась. Усі його розгубленість і сум'яття раптом зникли, поступаючись місцем холодній рішучості й погано прихованій люті, так що я мимохіть кинула погляд через плече, щоб переконатись у тому, що охоронець стоїть там, де я йому сказала. - Він здався мені дуже хитрим і розсудливим, тому я не повірив у його почуття до тебе і мав рацію.

Уїдливе "хто б казав..." застрягло в мене в горлі.

- Що ти хочеш цим сказати? - я намагалась заспокоїти серце і дихати рівно - виходило погано.

Невже мої підозри могли бути правдою? У скронях стучала кров, немов хтось спеціально колотив по моїй голові величезним молотом, а живіт від хвилювання звела неприємна судома. Потрібно заспокоїтись. Я не можу повністю довіряти Едварду, я повинна пам'ятати, що його мета - посварити нас. Адже це Джеймс тоді відмовився на мене сперечатись, а не Едвард. Він кохає мене... я знаю.

- Ось, - хлопець простягнув мені розгорнуту на першій сторінці папку. - Спочатку подивись на ці документи.

Я тремтячими пальцями вихопила в нього папку і заходилась жадібно пожирати поглядом написане. Букви стрибали в мене перед очима, тому перш ніж приступити до детального перегляду документів, мені довелося заспокоїти збите дихання і прикрити повіки на кілька секунд. Що б там не було написано, я повинна про це дізнатись.

На першій сторінці красувалась ксерокопія свідоцтва про шлюб. Я пробігла очима вказані імена і похолоділа.

Роберт Андерсон і Наталі Грін.

Моя бабуся і Роберт Андерсон?

- Не може бути... - прошепотіла я і приклала мокру від піта долонь до лоба. Цього не може бути. Ні, ні, ні... - Це неправда, - впевнено твердила я сама собі. Едвард лише розвів руками і сумно опустив голову. - Я не вірю... - шепотіла я, вмовляючи себе заспокоїтись і розмірковувати тверезо. Але це було вже неможливо: картина потихеньку почала складатись у голові, і це завдавало невимовного болю.

- Це правда, Теа, - промовив Едвард. - Перегорни сторінку.

Я зробила глибокий вдих і слухняно виконувала його вказання. На наступній сторінці вміщався документ, що засвідчував удочеріння Робертом Андерсоном Елеанор Грін. Моєї матері.

- Твоя мати стала прийомною донькою Роберта Андерсона і зведеною сестрою батька Джеймса, - говорив Едвард, немов того, що я бачила, було недостатньо, щоб привести мене в стан шоку. - Коли вона дізналась, що вагітна, то вирішила переїхати до Нью-Йорку і ростити тебе подалі від нової родини. Вона не хотіла, щоб ти брала участь у їхніх сварках за спадок.

- Цього не може бути... вона б сказала мені... - я підняла очі на Едварда. Прошу, нехай він скаже, що це неправда. Нехай скаже, що документи фальшиві, несправжні. Я не хочу... Не хочу це знати, не хочу! І Джеймс приховував це від мене... Чому? Не міг же він... - Це нічого не доводить! - у відчаї скрикнула я.

Я не помітила, як на очах виступили зрадницькі сльози. Ні, він не може мене використовувати. Я ні за що не повірю в це. Він просто хотів захистити мене, як і мама...

- Міс Грін, - він усе ще називав маму так, немов вона була жива і чекала мене вдома, - розуміла, що тобі краще залишитися подалі від своїх родичів. Можливо, вона просто не встигла сказати тобі правду... - останні слова він промовив тихо, обережно спостерігаючи за моєю реакцією. Згадка про мамину смерть подіяла як сіль на рану, я вже не могла стримати сліз. - Але зараз справа не про це, - почекавши трохи, суворо продовжував Едвард. Я бачила в його очах тверду рішучість сказати всю правду, а в душі молила про те, щоб він раптом замовк, чи я втратила здатність слухати, чи... - Нещодавно Себастьян Андерсон, батько Джеймса, включив тебе до заповіту. Тепер ти - третя спадкоємиця їх багатства. Джеймс приїхав до Нью-Йорку, щоб знайти тебе і схилити на свій бік у боротьбі за акції корпорації. Не знаю, в чому був його перший план, та зараз він, схоже, захоче одружитись з тобою, щоб отримати дві треті...

- Ні! - перебила я і безпорадно схлипнула. Люди за столиками невдоволено косились на нас, охоронець біля дверей нервово озирався навсібіч. - Це брехня... я не вірю тобі.. - схлипуючи, стверджувала я. - Він не зробив би цього!

Мозок розумів, що все саме так, як каже Едвард, проте серце відмовлялось вірити. Це не могло бути грою. Джеймс не міг так зі мною вчинити! Адже не існує настільки лицемірних людей... Його погляди, те, як він сидів біля мого ліжка і тримав мою руку, хвилювання - невже все це було брехнею? Невже можливо бути настільки жахливим і мерзотним? Невже людина може чинити так жорстоко?

Це надто підступно. Неможливо.

- Мені жаль, - тихо промовив Едвард, але я його вже не слухала.

Чому ж так боляче?

Тремтячою рукою я намацала серце, що важко билося і, вп'явшись нігтями у шкіру, повільно піднялась зі свого місця. Немов у тумані я йшла до виходу, не помічаючи людей, їх здивованих поглядів, прохань Едварда залишитись, схвильованих питань охоронця...

Серце розбилось на шматки, і тепер вони один за іншим впивались у скалічену душу. Я знову впала, знову довірилась не тому... Невже все, чого я торкнусь, буде руйнуватись на моїх очах? У чому моя провина? Чому він так вчинив зі мною так жорстоко? Що я йому зробила? Всього лише стала досадною перепоною на шляху до мети, а потім і засобом її досягнень.

Пелена сліз застилала все перед моїми очима, я, здавалося, готова була впасти без почуттів прямо на дорозі, проте зробити це не дали сильні руки охоронця, який підхопив мене і посадив до автомобіля. Протестувати не було сил, і лише кілька хвилин потому я зрозуміла, що не хочу повертатись до будинку. Не хочу бачити його.

Я надто довго брехала собі. Настав час зняти рожеві окуляри і тверезо глянути правді в очі. Джеймс використовував мене, щоб отримати і мою долю спадку. Всі його слова - брехня. Все, що ми пережили - гра. Сон, який раптово скінчився. Час нарешті прокинутись.

Я заплющила очі, всіма силами вмовляючи себе припинити плакати. Судомні ридання все ще виривались з горла, але ось і вони стали стихати. Тоді я обхопила себе руками і втупилась у вікно. Сльози все ще безвольно текли по щоках, шкіру неприємно саднило, та я не звертала на це уваги. Так, я піду з будинку, тільки спочатку хочу глянути йому в очі і спробувати знайти там давно замуровану в глибинах серця совість. Може, вона зможе дати мені відповідь?

Тоді я не могла міркувати здраво. Емоціональний сплеск затмив усі інші почуття, я забула про те, що будь-який документ можна підробити, про те, що вірити Едварду - нерозумно, про те, що Джеймс міг приховувати це від мене, щоб захистити, що він не хотів зізнаватись у цьому, щоб не руйнувати наші і без того хиткі стосунки... І все-таки зруйнував їх своєю брехнею.

У будинку було тихо і темно. Міс Бром, як не дивно, не зустрічала мене на порозі. Можливо, сьогодні вона вирішила піти раніше? Взагалі, мене це хвилювати зараз повинно менше за все. Андерсон ще не приїхав, і в мене з'явився час ще раз усе обміркувати. Про те, що ще недавно я дивилась у вікно автомобіля, не в силах вгамувати сльози, що текли по щоках, нагадували лише почервонілі очі і легкий нежить.

Уже не було сил плакати, останні сльози залишились на комірі сорочки, а в мені немов догорів останній вогник життя. Я відчувала себе померлою заживо, згорілою в полум'ї власних почуттів. Адже, як виявилось, вони були лише в мене...

Не знаю, скільки я просиділа у вітальні без руху - може, годину, а може, більше. Коли на вулиці вже майже стемніло, вхідні двері звично клацнули - і моє серце пропустило удар. Раптом у голову прийшла безглузда думка зробити вигляд, що я нічого не знаю, що все досі добре, насолодитись його обіймами і поцілунками, забутись, викреслити правду зі свого життя... Але скомкані й затиснуті в руці папірці, які я машинально схопила зі столу, не давали піддатись спокусі. Навіщо тягнути далі? Як би сильно я не кохала Джеймса, я не дозволю йому скористатися мною. Врешті-решт, на мене в будь-якому разі чекає багато болю, чи не простіше пережити все це зараз і отримати ще один шанс на щасливе життя?

- Теа, в мене до тебе розмова, - з порога почав Джеймс, а я навіть не обернулась. Не хочу, щоб він бачив мої сльози. Я і так достатньо довго показувала йому свої слабкості і не дам ще одного приводу для знущань з себе. Чомусь у голові міцно засіла думка, що як тільки він зрозуміє, що я все знаю, то припинить прикидатись і знову перетвориться на безжального монстра...

- У мене теж, - спокійно відповіла я. На мій власний подив, я не розридалась у ту ж секунду і не заходилась жаліти себе, нагнітаючи атмосферу. Я заборонила собі відчувати біль і в той же час зрозуміла, що втрачаю щось дуже важливе. Ні, не Джеймса - він ніколи і не був по-справжньому моїм - я позбулась чогось всередині себе, там виникла жахлива порожнина, немов у мені згас останній вуглик душі.

Не дочекавшись, поки він знову заговорить, я нарешті обернулась до Джеймса і жбурнула папірці прямо йому в груди. Чоловік спіймав їх і незрозуміло втупився в мене. Навіть зараз у його виразі обличчя була загроза, проте, коли він нарешті помітив порожнину в моїх очах, вона миттю поступилась місцем тривозі. І, якби не слова Едварда, що все ще дзвеніли у вухах, я б, напевно, повірила в його хвилювання, в усі слова, у кожну сказану брехню...

- У чому справа? - він спохмурнів і звів брови на переніссі, а потім перевів погляд на папку в руках.

- Це правда? - спитала я. Без прохання в голосі, без сліз, без краплі прихованого болю. Без почуттів.

Андерсон знову вдивився в написане, на цей раз у його очах майнув відчай, а я відразу ж запевнила себе в тому, що це лише гра. Спроба врятувати справу, не більше. Врешті-решт, що людина не зробить заради грошей?

- Теа, послухай... - почав Джеймс, відкидаючи папку на журнальний столик, але я не дала йому договорити.

- Просто відповідай на питання! - мій голос зірвався на крик, який повис у тиші, що дзвеніла навкруги. Все-таки я не вмію прикидатись так, як він.

Я прикрила очі. Не можна плакати. Не можна. Нігті до болю впивались у шкіру на стегні, а я не звертала уваги, зосередившись лише на обличчі Андерсона, яке змінювало вираз із дивною швидкістю. Це ж потрібно, а я не знала, що він настільки гарний актор. Міг би й раніше постаратись.

- Ти привів мене сюди, щоб використати в боротьбі за спадок?

На секунду він завагався, а потім раптом застиг і знову надів ту маску абсолютної байдужості і холоднокровності, яку я так ненавиділа. Тільки тепер вона була більш похмурою, а очі чоловіка - ще більш темними і жахливими. Чи, може, мені лише здається? Може, весь цей час його обличчя було саме таким, а я сама малювала на ньому потрібні мені емоції?

- Так. Це правда.

Незважаючи на те, що я заздалегідь знала відповідь, слова знову ранили душу, наче гострий кинджал. Усе-таки в мені залишилось щось, що вірило в те, що Едвард просто підлаштував усе це. Щось, що все ще довіряло Джеймсу. Щось, що все ще кохало його...

- Не знаю, як у тебе вистачило совісті... - почала було я, проте зрозуміла, що зараз знову зірвусь на крик, схопилась, глибоко зітхнула і продовжила вже спокійніше: - Ти міг би просто домовитись зі мною. Але, як бачу, страждання інших приносять тобі задоволення, - я гірко усміхнулась. - Дивись - ти досяг своєї мети, знищив мене. Ти говорив мені, що довіряти людям небезпечно, і, знаєш, тепер я з тобою згодна.

Короткий спазм раптом звів грудну клітину, і я машинально поклала руку на серце. Джеймс помітив це і зробив крок уперед, але я відійшла надто різко, так, немов переді мною стояло щось страшне і мерзотне. І ось я на мить повірила, що це завдає йому болю, а потім з гіркотою відігнала цю думку. Я просто не хочу його бачити, і начхати, що він відчуває... якщо він взагалі щось відчуває.

- Завтра я заберу свої речі, - повідомила я наостанок і пішла до дверей. Коли я проходила повз Андерсона, він схопив мене за лікоть. Я спробувала вирватись, проте чоловік тримав міцно.

- Ти навіть не дозволиш мені все пояснити? - тихо спитав він.

- Мені не потрібні ні вибачення, ні брехливі завірення в коханні. Я сита ними по горло, - відрізала я. Голос зрадницьки тремтів, а перші сльози повільно скоплювались у куточках очей. Ще трохи - і вони залишать на щоках мокрі доріжки, стануть першими передвісниками істерики. Скільки ще я зможу витримати?

- Просто вислухай мене, а потім, якщо захочеш, можеш піти, - слова давались йому із зусиллям, немов він уперше в житті намагався виправдатись. На мить я похитнулась і навіть готова була відповісти згодою, незважаючи на усвідомлення того, що все, сказане далі, буде брехнею, проте саме в цю секунду телефон у кишені його піджака завібрував, і Андерсон, тихо вилаявшись, відпустив мене, щоб витягнути його.

Ось і новий аргумент на користь того, що я повинна негайно залишити це місце. Будь я йому дійсно дорога, ніякі справи не могли б бути важливіші. Тим більше, зараз.

Поки Джеймс відповідав на дзвінок, я скористалась моментом і вислизнула з вітальні. На вулиці на мене чекали приставлені Андерсоном охоронці. Коли вони поспішили до мене, я жестом зупинила їх.

- Я більше не потребую ваших послуг, - відрубала я. - Містер Андерсон усе вам пояснить, - я не стала більше витрачати час на зайві слова і поспішила до свого мотоциклу.

Сльози вже текли по щоках, і я люто намагалась стерти їх рукавом, що лише погіршувало ситуацію. Ні, годі вже ридати через нього! Цій людині начхати на мене, так чому я повинна страждати? Я просто забуду про нього назавжди, почну нове життя, вступлю до "Парсонсу" - і все буде як раніше...

Проте внутрішній голос підказував, що нічого вже не буде як раніше. Я ніколи вже не зможу довіряти людям так, як робила це раніше. Нехай мене і зраджували до цього, мені ніколи ще не було так боляче, як зараз. Немов частку мене вирвали з м'ясом, немов мене раптом позбавили кисню, забрали щось життєво важливе. Мені вже не оговтатись після цього, переді мною завжди буде стояти його образ: холодна посмішка, хижий прищур, погроза в темних очах. Я буду прокидатись і бачити перед собою його обличчя, мріяти про неможливе, тонути у спогадах. Мені не вибратися.

Пішов дощ. Великі краплі барабанили по корпусу мотоцикла і падали на обличчя, так що я вже не розуміла, плачу чи ні. Може, це просто дощ. Може, зараз він змиє з мене все - і вранці я прокинусь зовсім іншою людиною. Виявиться, що все це був лише сон. Мені раптом зателефонує Еліс, я як зазвичай запізнюсь на перший урок...

Хтось роздратовано посигналив мені, і я повернулась до реальності, різко повернувши направо. Ні, далі в такому стані їхати не можна, інакше я безперечно потраплю в аварію. Хоча так буде навіть краще... Нещасний випадок, що закінчить усі ці страждання.

Я зупинилась біля околиці і прибрала з обличчя волосся, жадібно ковтаючи свіже повітря. Може, простіше буде вивернути руль до межі і просто заплющити очі, мчати на повній швидкості і сподіватись на диво? Що в мене залишилось? Нічого. Моє життя зламане, немов хтось узяв ножиці і нещадно вирізав ними красиву листівку, а потім, немов цього було недостатньо, підпалив її. І ось тепер я мечусь в агонії, намагаючись врятуватись...