Я кинула довгий погляд у дзеркало, щоб помилуватись плодами своїх зусиль. Джеймс сказав, що сьогодні ввечері в нього немає ніяких справ, тому ми можемо сходити до ресторану. Звісно, це не виглядало як звичайне запрошення на побачення, а скоріше нагадувало наказ, проте я не стала пручатися.

Для вечері я обрала кремову сукню з вишивкою з чорного мережива, яке кінчалось пишною спідницею; волосся залишила розпущеним, а на шию повісила нещасну підвіску, яка знову звела нас разом.

Я ще раз підняла очі на своє відображення і пішла до дверей. На сходах на мене вже чекав Джеймс, він з байдужим виглядом поправляв манжети на рукавах піджака. Діловий костюм дуже йшов йому, взагалі, як і будь-який інший одяг. Іноді мені здавалось, що Андерсон просто не може бути реальним: скоріше за все, він - персонаж казки, що дивом потрапив до нас. Тільки от характер змушує ставити хрест на таких думках...

- Ти... прекрасно виглядаєш, - з невеликою заминкою промовив він, а потім подав мені руку. Я не очікувала на це, тому на секунду застигла нерішуче, загубившись у його очах. Зараз вони виглядали не так лячно, а райдужка, здавалось, стала світлішою.

- Д-дякую.

Я відчула, як щоки залив яскравий рум'янець, відвернулась і все ж вклала свою руку в долоню чоловіка. Кілька секунд потому його пальці стиснули моє зап'ястя, я повернулась, щоб попросити його бути обережнішим, але передумала, зрозумівши в чому справа. Джеймс не відривав погляду від синців, що залишили на моїй руці грубі лапи охорони.

- Хто це зробив?

Я мимохіть здригнулась. Його спокійний голос, готовий ось-ось вибухнути лютим криком, вселяв у душу звичний крижаний страх. Але було ще щось, поки незрозуміле для мене.

- Усе добре, всього лише... - почала я. Джеймс опустив голову і зціпив зуби.

- Це був я? - перебив він.

- Ні, - торопливо і трохи здивовано відгукнулась я і раптом зрозуміла, чому він влаштував цей допит. Він вирішив, що схопив мене за руку надто сильно у приступі люті, і тепер сам жахнувся цього? Ні, не можу в це повірити...

- Отже, моя охорона, чи не так?

Я не змогла нічого сказати під його важким поглядом, який немов зобов'язував відповідати правдиво, і просто кивнула, опустивши голову. Якщо через це постраждають люди, я собі не вибачу. Вони ж просто виконували свою роботу, нехай і надто завзято! До того ж, він сам віддав наказ.

- Джеймсе, - тихо покликала я, побачивши, що чоловік ледь стримує лють, що наростає всередині. Його очі знову потемніли, брови зійшлись на переніссі, а лоба перетнули мілкі зморшки. - Нам час їхати.

- Це не значить, що я так просто залишу цю справу, - він знову вп'явся в мене грізним поглядом, а потім, якби побачивши в моїй мовчанці сигнал до дії, продовжував: - Я звільню обох, що б ти не казала.

- Вони просто виконували свою роботу! - запротестувала я. З одного боку, я повинна бути рада, що вони отримають своє, а з іншого, ніколи не буде зайвим проявити людяність. - Ти сам віддав наказ не пускати мене до будинку. Міс Бром, схоже, зрозуміла його буквально, - тихо додала я. Не знаю, навіщо захищаю і її: напевно, просто не хочу нікому створювати проблем.

- Вони завдали тобі болю, - важко дихаючи, промовив Андерсон і підняв угору вказівний палець, немов закликаючи мене мовчати. - Це недопусти...

- Ти завдав мені набагато більше болю, - тихо прошепотіла я.

Джеймс завмер на півслові, і вся його лють миттю випарувалась. Я тисячу разів пожалкувала, що промовила ці слова і відвела погляд, боячись його погляду.

- Що? - чоловік, здавалося, навіть на секунду розгубився, і це чомусь придало мені сил. Ні за що не повірю в те, що він відчуває докори сумління!

- Ти завдав мені набагато більше болю, Джеймсе, - уже голосніше повторила я і прикрила очі. - Ці синці - дурниці порівняно з тим, що мені довелося пережити в цьому будинку.

Запанувала гробова мовчанка. Коли я нарешті зважилась підняти очі на Андерсона, він із відсутнім виглядом вивчав стіну за моєю спиною, і лише щільно стиснуті губи та порожнина в очах виказували внутрішній стан.

- Ми запізнимось, - нарешті промовив він і, не відпускаючи моєї руки, поспішив униз сходами.

Чи очікувала я на вибачення? Ні. Може, десь у глибині моєї душі ще жила надія на те, що Андерсон здатний на каяття, але розум відмовлявся вірити в дива.

...

Ресторан, куди мене привіз Джеймс, знаходився на даху однієї з багаточисельних висоток Манхеттена. Як тільки ми увійшли до будівлі, і моєму погляду відкрилась кабіна ліфту, я відчула, що у свідомість пробирається знайома паніка.

- Джеймсе... - пробурмотіла я пересохлими губами і міцніше вчепилась у руку чоловіка. Він здивовано здійняв брови, а потім, простеживши за моїм поглядом, спохмурнів.

Як я не вмовляла себе зробити хоч крок уперед, ноги не слухались. Я немов впала в заціпеніння: не могла ні говорити, ні ворушитись.

- Ми можемо знайти інше місце, - запропонував Андерсон після того, як відвів мене вбік.

- Ні, - відповіла я і нарешті відновила дихання. - Я ж буду не одна... Мені просто потрібно заспокоїтись.

Я прикрила очі, щоб зібратись із думками. Зі мною буде Джеймс, а отже, небезпеки немає. Моя хвороба дає про себе знати, в основному коли я залишаюсь одна в дуже малому просторі, проте ліфт - це зовсім інша справа. Саме там стався мій перший приступ, який ледь не коштував мені життя...

Раптом я відчула, як втрачаю опору, і вже збиралась скрикнути, але, відкривши очі, зрозуміла, що Андерсон взяв мене на руки.

- Джеймс... що ти робиш... - пробурмотіла я і ніяково озирнулась навсібіч. Здивовані погляди людей змусили мене густо почервоніти і потупити погляд. Чоловік тим часом спокійно увійшов до ліфту, де, крім нас, на щастя, нікого не було, і натиснув на кнопку потрібного поверху.

- Дивись на мене, - з владними інтонаціями в голосі сказав він. Я слухняно підняла погляд - і вся тривога випарились, немов за помахом чарівної палички. Почекавши ще мить, Джеймс нахилився і поцілував мене. Це змусило взагалі забути про ліфт, страх і бісову клаустрофобію. Залишились лише ми двоє і той спокій, який дарували мені його губи.

Коли ліфт нарешті зупинився, Андерсон акуратно опустив мене на землю і взяв за руку. Ми увійшли в коридор і одразу ж опинились в оточенні купки журналістів. Чоловік сдавлено вилаявся, миттєво напружився і сильніше стиснув мою руку, протискаючись між ними, а я прикрила очі долонею, щоб захиститись від яскравих спалахів фотоапаратів.

- Зі слів очевидців, ви деякий час були розлучені, назвіть причину сварки!

- Містере Андерсон, дайте відповідь на кілька питань!

- Чи правдиві чутки про можливі заручини?

- Усього одне питання, міс Грін!

Здихатись репортерів нам вдалося лише в головній залі ресторану, куди їх не пустила охорона. На даху було свіжо і спокійно, рідкі відвідувачі мирно говорили за столиками, потягуючи з бокалів дороге вино, а офіціанти неторопливо розносили страви.

- Звідки тут журналісти? - роздратовано говорив Джеймс, звертаючись скоріше до себе, ніж до мене. - Як вони дізнались, де ми, дідько забирай?!

- Може, це випадковість? - припустила я.

Мені теж стало не по собі, коли нас оточили телекамери і їх настирні володарі. Невже їм так подобається копатись у чужій білизні? Чому б їм тоді не підходити до кожної людини на вулиці і не розпитувати її про особисте життя? Невже багатії чимось відрізняються від інших людей?

- Випадковість? - насмішкувато перепитав Андерсон. - За нами точно слідкували. Або... - він замовк на секунду, а потім похмуро закінчив: - Або в будинку знову з'явився шпигун.

Два тижні потому

Я майже не відривалися від книг і конспектів, щоб якомога краще скласти випускні екзамени. Не знаю, чи зможу вступити до "Парсонсу", але, в крайньому випадку, буду знати, що зробила для цього все можливе зі свого боку.

У навчанні я завжди відрізнялась старанністю і акуратністю у веденні записів. Ось і тепер у зошиті з конспектами схеми і окремі речення йшли рівно, немов виведені за допомогою трафарету, проте краще зрозуміти матеріал це явно не допомагало. Моя голова гуділа від кількості вивченого, а кожне нове визначення доводилось перечитувати по кілька разів, перш ніж сенс доходив до свідомості.

Врешті-решт я вирішила перерватись на обід. Андерсона знову не було вдома, тому я могла без усіляких перепон визначала час трапез сама. Захопивши з собою зошит і ручку, я пішла в їдальню. Міс Бром незадоволено скривилась, побачивши мене, але все ж пішла на кухню, щоб віддати необхідні накази, а я зручно розмістилась за столом.

Як раз коли я розгорнула конспект і змусила себе налаштуватись на сприйняття інформації (мозок це робив вельми неохоче), телефон завібрував. Я кинула швидкий погляд на екран і спохмурніла: телефонував Едвард. Він усе ще був записаний у мене в книзі контактів як "Едді", і при одному цьому імені в голові одразу завертілись спогади, немов потривожене осіннім вітерцем листя. Все: як ми гуляли, разом ходили в кіно, подовгу сміялись, їли морозиво - раптом чітко стало перед очима. А потім на зміну приємним картинам прийшли інші, більш пізні: підступна усмішка, неймовірна злість, лицемірство і підступність - і я закусила губу, заборонивши собі вронити навіть одну сльозинку через цю людину.

Я, не розмірковуючи, скинула виклик і знову повернулась до конспекту, але тепер сконцентруватись було вже неможливо. Весь цей час від Едварда не було ніяких повідомлень, немов ця людина зникла назавжди, пропала безвісти. Пов'язані з ним події вже притупились у моїй пам'яті, а тепер знову виплили назовні. Джеймс, як би дивно це не звучало, зміг замінити мені Едварда, став набагато дорожчим, тому я майже не згадувала про колишнього друга.

Хвилину потому мені надійшло повідомлення від Едварда. Я довго прожигала поглядом екран смартфона, поки нарешті не наважилась подивитись, що хлопцю від мене потрібно. Навряд чи це щось важливе, можливо, він просто намагається налагодити стосунки... Втім, це вже неможливо.

"Відповіси на дзвінок, якщо хочеш дізнатись усю правду про Андерсона".

Наступної секунди лента повідомлень зникла, а замість неї на екрані засвітився вхідний дзвінок від "Едді". Я кинула телефон на стіл, кілька секунд просиділа мовчки, а потім знову взяла його до рук. Джеймс просив мене не вірити нічому, що про нього будуть говорити, але... Дідько, я не можу втратити такий шанс!

Не роздумуючи більше ні секунди, я натиснула "відповісти".

- Привіт, Теа, - голос Едварда звучав схвильовано і розгублено, немов він дійсно сильно зніяковів, коли я все-таки взяла слухавку.

- У тебе є рівно хвилина, щоб усе пояснити, - рівним голосом відповіла я. Взяти себе в руки виявилось на диво легко, хоча я була майже впевнена в тому, що не зможу втриматись і накинусь із запитаннями. Потрібно показати, що, хоча я і піддаласьспокусі, вірити Едварду на слово не збиралась.

- Так, звісно... - пробурмотів Едвард, і моє серце знову стиснулось: його голос був таким знайомим, рідним... Ні, я не повинна вірити його грі! Невже я недостатньо бачила і чула? Мабуть, варто нарешті перестати знову довіряти тим, хто один раз уже показав своє істинне обличчя. - Для початку я хотів би попросити вибачення за... - він затнувся, схоже, не зважившись продовжити, і тоді я закінчила за нього:

- За те, що вирішив посперечатись на мене? - по моїм губам ковзнула гірка посмішка. - Вибач, але це занадто, Едварде. Я не можу вибачити тобі і, якщо ти дзвонив тільки для цього... - я сама дивувалась своїй витримці і тим стальним ноткам, що звучали в моєму голосі. Ніколи ще мені не вдавалось говорити так рішуче і суворо.

- Ні-ні, почекай! - схопився Едвард. Він знову замовк, проте, схоже, зрозумів, що тягнути безглуздо, і знову заговорив торопливо і серйозно: - Я про дещо дізнався, Теа... Говорю відразу: тобі це не сподобається, але я повинен сказати.

- Говори, раз це важливо, - я насторожилась, коли тема розмови пішла в потрібне мені русло. Шосте почуття підказувало, що те, що хоче сказати Едвард, може відкрити мені істинне обличчя Андерсона, проте я вирішила не робити поспішних висновків. Тим більше, де гарантії того, що мій колишній друг скаже правду?

- Це не телефонна розмова, - якось ухильно відповів Едвард, і я знову запідозрила недобре.

- Я не зустрінусь з тобою, навіть не проси, - попереджаючи його подальші слова, сказала я. Якщо вся ця розмова лише для того, щоб зустрітись зі мною, то хвилювання було марним!

- Якщо я скажу тобі, ти не повіриш! - із проханням у голосі скрикнув хлопець. - Будь ласка, Теа, нам потрібно побачитись. Я покажу тобі деякі документи, щоб ти повірила мені. Прошу тебе!

- Чому я повинна тобі вірити? - спитала я. Моя рішучість ні за що не зустрічатись з Едвардом потроху танула. Може, він і справді знає щось важливе? Може, мені варто вислухати його? Чомусь у голову прийшла думка про те, що якби на місці хлопця зараз був Джеймс, я без коливань погодилася б. Невже я не можу дати людині, яку знаю з дитинства, хоч малий шанс?

- Тому що це розкриє тобі очі на справи Андерсона, - похмуро відповів Едвард.

Я зробила глибокий вдих, збираючись з силами, а потім повільно, але рішуче промовила:

- За годину в нашому кафе біля коледжу.

- Так, звісно, - в його голосі почулося явне полегшення. - Дякую, Теа, - додав він тихо, перш ніж від'єднатись.

Я одразу ж кинула телефон на стіл і закрила обличчя руками. Чи можу я йому вірити? Адже є шанс, що Едвард об'єднався з тими людьми, що викрали мене, і тепер заманює в пастку... Одна думка про це здалась мені настільки мерзотною і низькою, що я миттєво вигнала її геть з голови. Ні, яким би підступним і лицемірним не був Едвард, на таке він би точно не пішов. Чи, може, мені просто хочеться в це вірити? Чим він заслуговує на таку довіру?

Нічим. Я надто часто падала, спираючись на плече не тієї людини, і хто може сказати, що тепер цього не станеться? Настирний голос підсвідомості одразу ж помітив, що довіряти Джеймсу приводів у мене теж не так уже й багато. Ця думка затьмарила все інше, немов крапля чорнил, що впала в чисту воду. Я знову заплуталась і єдиний вихід - піти на зустріч і дізнатись, що від мене потрібно Едварду.

...

Я обіцяла Джеймсу, що не буду виходити з будинку без супроводу приставлених до мене охоронців, тому на зустріч довелось їхати в компанії двох похмурих чоловіків, які час від часу кидали на мене уважні погляди в дзеркало заднього виду. Останнім часом я користувалась відносною свободою, навіть кілька разів побувала на вечірках одногрупників.

Зі свого нечисельного гардеробу я обрала улюблену білосніжну сорочку, ескіз якої малювала сама. Спереду вона ледь прикривала живіт, а ззаду спускалась трохи нижче колін і роздвоювалась знизу. Рукава я закатала по лікоть, щоб було не жарко, а звичні джинси змінила на короткі шорти з високою талією. Кросівки на танкетці, трохи браслетів, підвіска і укладене в пишну косу волосся доповнили образ. Звісно, старалась я зовсім не для Едварда: Джеймс обіцяв, що ввечері повернеться раніше, тож мені хотілось справити на нього враження.

Нарешті машина зупинилась на парковці біля кафе, де мене, напевно, вже чекав Едвард. Коли один з охоронців зібрався супроводжувати мене, та я попросила його залишитись біля дверей і завірила, що нічого не станеться. Чоловік лише недовірливо покосився на мене, але заперечувати не став. Він напевно докладе Джеймсу про те, де я була і з ким зустрічалась, але зараз це не важливо. Я сама все розкажу йому ввечері.

Зібравшись з духом, я увійшла до кафе і рішуче попрямувала до Едварда, якого помітила майже одразу.