Страх усе більше й більше оволодівав мною. Зір відмовлявся сприймати щось, окрім грізного силуета за плечем Еліс, його палаючих очей, щільно стиснутих губ... Чому я не можу відірвати погляд? Чому не можу промовити хоч слово? Чому я так його боюсь?

Думки в голові кричали, волали, а разум умовляв взяти себе в руки та нарешті дати Андерсону зрозуміти, що зараз він не в кращому становищі, але... В мене немов ком у горлі застряг, я не змогла б промовити й нечленороздільний звук! Нехай свідомістю я розуміла, що не можна просто стояти й дивитись на чоловіка, як кролик на удава, проте тіло відчайдушно відмовлялося підкорятись.

- Я рахую до трьох, - промовила Еліс, якій, схоже, набридло бути бар'єром між мною та Джеймсом. Вона, на відміну від мене, зовсім не боялась чи, в крайньому випадку, не показувала свій страх. Недбало схрестивши руки на грудях, дівчина стояла перед чоловіком і спопеляла його поглядом. - Один...

Куточки губ Джеймса затремтіли, а очі лукаво зіщулились, немов Еліс тільки що сказала щось надзвичайно нерозумне та смішне. Звісно, що можуть дві слабкі дівчинки проти нього? Але в нас усе ще лишався останній козир: ми могли викликати охорону... чи не так?

- Два...

Андерсон не став слухати далі. Він рішуче пішов уперед, відштовхнув Еліс, немов вона була невагомою пушинкою, схопив мене за лікоть і потяг до сходів, не звертаючи уваги на обурені вигуки моєї подруги.

Він діяв настільки швидко, а я була настільки вражена, що навіть не намагалась чинити супротив перші кілька секунд, але скоро опам'яталась. Невідомо, що зі мною буде, якщо я знову опинюсь замкненою в будинку. Тим більш, про коледж, схоже, скоро доведеться забути...

- Відпусти! - заверещала я і спробувала вирватись, але Джеймс тримав міцно. Він взагалі не звертав на мене уваги, рівно як і на зацікавлені погляди студентів, що зрідка траплялись на дорозі. На жаль, викладачів навкруги не було і про допомогу прохати було нікого.

- Відпусти її! - кричала Еліс. Вона вже майже наздогнала нас і тепер намагалась привернути якомога більше уваги в надії на те, що серед чоловічої половини коледжу знайдеться хоч один сміливець, готовий прийти на допомогу.

Як я і передбачала, всі хлопці розступались і давали дорогу Андерсону. Після того, як я спробувала зачепитись за кут у надії хоч якось затримати його, чоловік тільки сильніше стиснув моє зап'ястя, тому мені довелося припинити супротив. Перед очами в мене танцювали темні плями: надто вже жвавою була наша "прогулянка"; я ледь пересувала ноги, які немов свинцом налились: мабуть, наслідки сильної слабкості. В грудях боролись страх, відчай і воля до опору. На жаль, поряд з Андерсоном завжди перемагали перші...

Ми нарешті досягли першого поверху, і яким був мій подив, коли Джеймс потяг мене до парадного, а не запасного входу. На мить промінь надії блиснув переді мною: я можу попросити допомоги в охоронця, що чергує біля дверей!

- Відпусти мене! - я закричала з подвоєною силою і з полегшенням побачила, як чоловік у формі підіймається з-за стойки. На його обличчі з'явилась суміш розгубленості, подиву й невдоволення, а під бровами легла глибока зморшка.

- Що тут відбувається? - охоронець перегородив дорогу Андерсону біля самих дверей і кинув на мене тривожний красномовний погляд.

Я вже розкрила було рота, щоб звинуватити Джеймса в домаганнях, проте він випередив мене. Доволі стримано, але все ж із нотками роздратування та злості, чоловік відповів:

- А відбувається тут те, що ви не виконуєте свої обов'язки належним чином, - у мене з голови на мить вилетіло все, що я хотіла сказати. Він звинувачує охорону в невиконанні обов'язків? Що замислив цей кретин?

Андерсон говорив так, немов йому коштувало величезних зусиль не почати ламати все навкруги, але я була впевнена в тому, що це майстерна гра.

- Моя дівчина четвертий день ночує в коледжі, - я обурено хапала ротом повітря, намагаючись заперечити, але слова немов застрягли в горлі. Як він мене назвав? - Ви зобов'язані були слідкувати за тим, щоб усі студенти залишали будівлю, - продовжував Джеймс, а я все ще не могла промовити і слова від обурення та люті.

В Андерсона дуже правдоподібно виходило зображувати турботливого хлопця, що хвилюється про свою кохану й готовий перевернути тут усе догори ногами через те, що вона кілька ночей провела в аудиторії на лавці. На мить я майже повірила в цю гру й одразу ж запевнила себе в тому, що все це - лише спектакль для охоронця.

А чоловік у формі, схоже, дійсно повірив Джеймсу: він нерішуче зробив крок убік - і Андерсон одразу ж вихором пронісся повз, ведучи мене за собою. До мене ще долітали крики Еліс, яка намагалась запевнити всіх, що мені загрожує небезпека, але скоро й вони стихли. Чоловік грубо тягнув мене до своєї машини, а потім, рвучко відчинивши задні дверцята, заштовхнув у салон, а сам сів на місце водія. Я відчайдушно смикала ручку, стукала по склу, кричала, але все марно: машина вже виїхала зі стоянки й набирала швидкість. Скоро і коледж, і парк біля нього, і наше з Еліс улюблене кафе - все залишилось позаду.

- Припини галасувати, - процідив Андерсон і кинув на мене погрозливий погляд через дзеркало заднього виду.

- А ти зупини машину! - відгукнулась я, не припиняючи спроб вибратись. Руки вже не слухались, а при кожному різкому русі в очах незмінно темнішало, тому я вирішила взяти тайм-аут і трохи відпочити.

- І не подумаю. Як давно ти їла?

- Невже це має значення? - похмуро буркнула я і з силою штовхнула ногою переднє сидіння, сподіваючись, що Андерсон відчує це.

Їла я три дні тому, ввечері. Тому й почуваюся такою слабкою.

- Так, має! - не витримав чоловік. Він знову говорив так, немов його хвилював мій стан. Навіщо він прикидається? Ми тут самі, а я прекрасно знаю: Андерсон не здатний ні на співчуття, ні на хвилювання за когось, крім самого себе. - Відповідай мені, Теа!

- О, ти нарешті назвав мене на ім'я! - уїдливо помітила я, все більше й більше дратуючись. - Потрібно занотувати дату цієї знаменнної події!

- Годі вже! - Андерсон розлючено вдарив кулаком по рулю, так що я мимоволі здригнулася. Тільки зараз я звернула увагу на те, що стрілка спидометра давно перевалила за сто п'ятдесят. От дідько, хто ж так водить? А якщо ми розіб'ємось?

- Збав швидкість! - скрикнула я і тремтячою рукою спробувала намацати ремінь безпеки. Моє прохання не було почуте: чоловік, схоже, вирішив ігнорувати мене. - Ідіот, ми можемо розбитись! - заволала я, намагаючись перекричати рев мотора, але на мене знову не звернули уваги. Дідько б забрав цього Андерсона!

Нарешті це катування скінчилося. Машина різко загальмувала біля воріт будинку. Якби не ремінь безпеки, я обов'язково полетіла б уперед і вдарилась об переднє сидіння. Добре, що я пристебнулась!

Грюкнули дверцята - і Джеймс перед тим, як я встигла звільнитись від ременя, рвучко витяг мене з машини. В мене миттю потемніло в очах, а всі звуки потонули в дивній тиші, яка раптом накатила лячною хвилею і тягнула, немов трясина.

Темрява перед очима не розсіювалась, мене охопила паніка. Я сліпну? Земля йшла з-під ніг, я нічого не бачила і не чула, немов хтось раптом вирвав мене з мого тіла і залишив безплідним духом у суцільній темряві.

- Я нічого не бачу... - пролепетала я, з останніх сил чіпляючись за куртку на грудях Андерсона, який все ще тримав мене. Мені раптом здалось, що якщо він не відпустить мене, все буде добре.

Що трапилося? Що зі мною!

Жах не відступав, я можу закластися, що відчувала його міцні крижані обійми. Чи це були чиїсь руки, що обхопили мене за талію? Землі під ногами вже не було, лише ці холодні дотики...

Де я? Я померла? Що це?

- Теа! Грін, отямся!

Голос долітав смутно, немов через товсту цегляну стіну. Міцні пути вже дістались палаючих щок і боляче щипали їх.

Хто мене кличе?

- Мені... погано...

Я спробувала кліпнути очима, але нічого не сталося. Повіки немов налились свинцем. Ще секунда - і я перестала сприймати щось. Мене забрала всепоглинаюча темна трясовина небуття.

Першим, що я відчула, був різкий запах нашатирю. Він був немов отверезуючими ліками, які врятували мене, витягли з усесильних лап темряви...

Я розплющила очі й голосно чхнула, одразу скривившись через яскраве світло. Наді мною схилились Джеймс і Шарлотта Бром, яка тримала в руках пляшку з нашатирем. Але зараз уся моя увага була прикута не до неї, а до чоловіка, який дивився на мене так, мов дійсно перелякався й нетерпляче чекав, поки я отямлюсь... Він хвилювався за мене? Не може бути! Я ні за що не повірю, що Джеймс Андерсон здатний на це! Скоріше за все, він просто знає, що його інтереси постраждають, якщо зі мною щось станеться.

- Вона отямилась, - спокійно й навіть байдуже констатувала покоївка так, немов це не було очевидним фактом. Лише зараз я помітила, що ми все ще на вулиці перед хвірткою, а я лежу на холодному асфальті. Одразу ж, мов за командою, по спині поповзли мурашки від холоду, і я зробила спробу підвестись.

Андерсон миттево підхопив мене за лікоть, а потім нахилився й узяв на руки. Я була настільки розгублена, зніяковіла і здивована, що навіть не намагалась протестувати, лише безпорадно переводила погляд із Шарлотти Бром на хвіртку й назад, намагаючись при цьому не дивитись на чоловіка.

Джеймс, вочевидячки, теж не горів бажанням перезиратись зі мною, тому без зайвих слів пішов додому. Покоївка безшумно йшла за нами, а я відчувала її невдоволення, навіть не повертаючи голови. Вона злиться? Я щось не так зробила?

"Усе ти не так зробила... Для початку не потрібно було чіпати цю бісову папку!" - уїдливо прокоментував внутрішній голос. Я опустила голову й знову занурилась у похмурі роздуми. В голові все ще трохи паморочилось, проте в очах більше не темніло.

Мої думки поверталися до Андерсона. Як би мені не хотілося запевнити себе в тому, що йому начхати на мене, поведінка чоловіка абсолютно суперечила цьому. Я встигла скласти своє уявлення про цю людину й можу впевнено сказати, що він не буде допомагати дівчині, навіть якщо вона зламає ногу й буде лежати посеред шосе... Так чому ж зараз я знаходжусь у нього на руках і на його обличчі немає ані краплі невдоволення чи погорди?

З іншого боку, якщо він замкнув мене в комірчині, знаючи, до чого це може призвести, то сам собою напрошується висновок про повну байдужість до моєї персони. Виходить парадокс... Визнаю, я більше схильна вірити в байдужість Андерсона, ніж у його доброзичливість.

Як я не намагалась запевнити себе в тому, що питання закрито, образ Джеймса не йшов з голови. Чому я завжди про нього думаю? Так, нехай він - винуватець усіх моїх проблем, проте чому варто мені згадати про будь-яку подію останніх днів, мої думки незмінно повертаються до нього?

Андерсон обережно поклав мене на ліжко і, все ще мовчки, спокійно пішов геть. Міс Бром провела його суворим поглядом і теж пішла, наостанок подарувавши мені криву посмішку. Я без сил відкинулась на подушки й заплющила очі. Як же я хочу спати! А ще немає і десятої ранку...

З дрімоти мене вивела вібрація в кишені джинсів. Дідько, це, напевно, Еліс! Я неохоче дістала смартфон і, не дивлячись на екран, натиснула "відповісти".

- Зі мною все добре, Еліс! - швидко повідомила я й важко зітхнула.

- Що? Теа, це Едвард!

От дідько! Я сіла на ліжку, чимдуж міркуючи, що б такого йому сказати. Схоже, доведеться зобразити з себе ідіотку!

- Ге-ей! Теа, ти мене чуєш?

- Га? - я отямилась із заціпеніння й розгублено провела долонею по сплутаному волоссю. - Так-так, звісно, Едді, - я спробувала вичавити слабку посмішку, щоб хоч якось підбадьорити себе й налаштуватись на розмову. Чи варто розповідати йому все?

- З тобою безсумнівно щось відбувається, - його голос був стривоженим - від цього стало якось легше на душі. Едді дійсно за мене хвилювався, і це не могло не радувати. Я мимохіть порівняла його з Джеймсом: на відміну від нього, мій друг щиро боявся, що зі мною щось станеться. - Ти посварилась з Еліс, відмовляєшся говорити про себе, завжди розгублена й неуважна. А ще ти так і не пояснила мені, хто перервав нашу розмову тоді. Твій голос звучав дуже налякано... Не змушуй мене хвилюватися, Теа!

- Нічого серйозного, правда, - збрехала я, хоча найбільшим бажанням у ту мить було розплакатись і розповісти про все Едді. Але він - не Еліс, його не візьмуть тверезі судження. Мій кращий друг не зможе сидіти на місці, він неодмінно почне діяти, що точно призведе до біди.

- Кому ти брешеш, Теа? Краще за мене тебе знає хіба що Еліс, тому навіть не думай звільнитись стандартними фразами!

- Так, ти маєш рацію, - здалась я. Схоже, доведеться розповісти йому правду чи хоча б її частину. - Я потрапила в дуже неприємну ситуацію і зараз намагаюсь із неї вийти, - хлопець хотів щось сказати, але я не дала йому цього зробити. - Будь ласка, не допитуй мене, Едварде! Колись я тобі про все розповім, а зараз повинна впоратися сама. Просто повір мені, добре?

- Добре, - після хвилинних сумнівів відповів він. У голосі Едварда проступило невдоволення, але я не стала більше нічого говорити. - Тоді відповіси мені на ще одне питання, Теа.

Я мимоволі нашорошила вуха. Тон, яким було промовлено ці слова, лякав.

- Так, - обережно погодилась я. Передчуття чогось поганого гризло серце. Здавалося, немов після цього питання й моєї відповіді наші стосунки вже не можна буде повернути назад.

- У тебе хтось з'явився? - після паузи скоромовкою видав Едвард.

Я завмерла з відкритим ротом. Сум'яття й незрозуміле роздратування раптом піднялись у душі, я ледь втрималась від різкого та необдуманого: "Тобі яке діло?" Він же мій друг. Що дивного в тому, що він питає?

Едвард мовчав, я теж не поспішала відповідати. Чому я не можу промовити "ні"? Адже це правда, в моїх словах не буде й краплі брехні. Єдиний, хто з'явився в моєму житті за останній час - Андерсон, мій мучитель і нічне жахіття. Страшний сон, від якого я хочу прокинутися.

- Н-ні, - нарешті вичавила я. - Нічого такого, ні, звісно...

За дверима пролунали кроки, і я ледь не випустила телефон від несподіванки.

- Мені вже час іти, Едді, - я спробувала надати своєму голосу якомога більше впевненості, а сама не зводила очей з дверей. Якщо це Андерсон, то мені краще завершити розмову. Не хочу, щоб він знову підслуховував! - Бувай.

- Гаразд, побачимося, - на подив легко погодився Едвард. До нього знову повернулись ті простота й невимушеність, що я їх так любила. - Дзвони! - він відімкнувся, напевно перед цим променисто посміхнувшись. В Едді найкрасивіша посмішка у світі, з якою можна порівняти хіба що... посмішку Джеймса?

Я похолоділа від однієї думки, що порівнюю Едварда й Андерсона. Ні, у Джеймса неприємна й зла усмішка, від неї завжди віє холодом, а мій друг посміхається невимушено й щиро, він завжди може змусити мене припинити сумувати. Ні, їх не можна порівнювати. І те, що я випадково це зробила - просте непорозуміння, помилка! Я не хотіла цього робити!

Потік моїх відчайдушних спроб виправдати себе був перерваний молоденькою покоївкою, що з'явилась на порозі. За нею тінню йшла міс Бром з тим же сухим і незадоволеним виразом на обличчі, що й п'ять хвилин тому.

Я мимоволі зітхнула: це не Андерсон. А разом із полегшенням з'явилось і легке розчарування... Розчарування? Ні, що за маячню я несу! Добре, що він залишив мене в спокої хоча б зараз.